Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Тодішня українська громадськість досить проникливо оцінила перспективи, які відкривалися перед українством. Зокрема, один із безпосередніх організаторів кафедрального проекту О. Барвінський зазначав: «Як Галицька, так і Придніпрянська Україна бачила в молодім професорі (Грушевськім) представника культурної злуки українського народу, котрий матиме нагоду науковим способом на широкім лоні нашої історичної минувшини поширити, поглибити й зміцнити національну свідомість й почування єдності всього українського народу без огляду на його розмежування державними кордонами»[187]. Тож появу першої університетської кафедри української історії громадськість оцінювала передусім у суспільно-політичнім ключі.

Проте розвинути здобутий успіх в інших навчальних закладах, навіть у більш ліберальних на території Австро-Угорської імперії, не говорячи вже про підросійську частину України, не вдавалося. Своєрідним виходом для українських викладачів, особливо молоді, яка торувала собі шлях у науку, була приват-доцентура. Посідання цієї посади забезпечувало певну свободу викладання й обмежувало втручання офіційних інституцій з-за меж університету. Так, приват-доцент (з 1880 р.), а пізніше ординарний професор (з 1893 р.) кафедри російської історії Новоросійського університету О. Маркевич, незважаючи на тиск, 15 років викладав низку українознавчих курсів: «Історія Південно-Західної Русі до XIII ст.», «Історія Південно-Західної Русі з XIII до XV ст.», «Внутрішній побут Західно-Руської держави у XVII ст.», «Історична географія і етнографія Південної Русі» тощо. Хоча М. Грушевський і вважав українофільство Маркевича поверховим, значення його викладацької діяльності для становлення національної історичної думки, надто в умовах південного регіону, було непересічне. У тому ж Новоросійському університеті з 1896 р. починає викладати І. Линниченко, який у своїх лекційних курсах і на практичних заняттях також торкався української проблематики. Революційні події 1905 р. дещо поліпшили ситуацію з українознавчими викладами у власне російських університетах. У 1907—1908 рр. приват-доцент Новоросійського університету О. Грушевський читав курс української історії українською мовою. Професор О. Єфіменко читала аналогічний курс у Петербурзі, на Вищих жіночих курсах.

Важлива робота була проведена науковими товариствами, які існували у найбільших університетських центрах: Історичним товариством Нестора-літописця, Харківським історико-філологічним товариством, Одеським товариством історії та старожитностей. Уперше звернув увагу на значення цих інституцій Д. Багалій у нарисі про М. Грушевського. Хоча у своїй діяльності вони декларували офіційну лояльність, та й значна кількість їхніх членів була далека від симпатій до українства, але увага до місцевої української історії та взагалі українознавства об’єктивно сприяли становленню національної історичної думки.

Сучасний дослідник Історичного товариства Нестора-літописця (ІТНЛ) М. Колесник переконаний, що наукова та громадська діяльність цієї організації сприяла не лише розробці багатьох важливих проблем з історії України та всесвітньої історії, а й становленню національної свідомості й культури[188]. Конкретно це виявлялося в тому, що активними і впливовими членами товариства були такі вчені, як В. Антонович, М. Грушевський, О. Лазаревський, М. Василенко, О. Левицький, І. Каманін, В. Іконников, В. Щербина, Ф. Уманець: Враховуючи, що багато хто з них прихильно ставився до українства, їх суспільні та наукові ідеї впливали на визначення характеру діяльності товариства. Важливою була його видавнича програма, зокрема вихід неперіодичного збірника «Чтений в Историческом обществе Нестора-летописца». Усього за період 1879—1914 рр. побачило світ 24 книги «ЧИОНЛ», а з врахуванням, що окремі з них виходили в кількох випусках, загальна кількість сягає 49. Спільно з Московським археологічним товариством 1901 р. було видано збірник «Древности Украины». Ключовою формою діяльності Товариства було проведення засідань, читань, де виголошувалися та обговорювалися доповіді його членів. За всю історію існування товариство провело понад 700 таких засідань, де було виголошено більш як 1400 наукових доповідей, багато з яких мали суспільний резонанс.

Пріоритетною сферою наукових інтересів членів ІТНЛ була історія України. Як оцінювали сучасники, в основному вона висвітлювалася з позицій позитивізму представниками трьох шкіл: «скептичної» (або «критичної»), започаткованої М. Максимовичем, «лівобережної» О. Лазаревського та «київської» (історичної документальної), яку створив В. Антонович. Найбільші дискусії викликали доповіді, які виходили на національну проблематику — особливо між прихильниками «єдинонеділимої» орієнтації (І. Линниченко, Ф. Фортинський) та національної (В. Антонович, М. Грушевський). М. Стороженко у своїх спогадах пише про такі суперечки: «...Обидві ці частини поділялися на українську із В. Антоновичем на чолі та російську, що не мала якогось особливого голови, проте як коли перемагала українську, то й вибирала головою Товариства чи то В. Іконнікова, якось раз О. Лазаревського, а то був розвів інтригу проти В. Антоновича І. Лучицький та намагався бути головою Товариства, одначе його не вибрано»[189].

Конкретно-історичні дослідження членів товариства стосувалися давньої історії України. Зокрема походження Русі (М. Дашкевич, Ю. Кулаковський, В. Завітневич); періоду Київської Русі (П. Смирнов, В. Пархоменко, І. Малишевський); соціально-економічних відносин феодальної доби (І. Каманін, О. Левицький, М. Довнар-Запольський); історії українського козацтва (І. Каманін, М. Грушевський); Визвольної війни середини XVII ст. (В. Антонович, О. Лазаревський); Коліївщцни; селянської реформи XIX ст., розвитку науки та культури XIX — початку XX ст. тощо. Важливе наукове значення мало видання у збірнику «ЧИОНЛ» документальних матеріалів — джерел із соціально-економічної історії Гетьманщини («Генерального слідства про маєтності» Чернігівського, Київського, Прилуцького полків, Гетьманських універсалів щодо монастирського землеволодіння та міського господарства Києва, актів з історії ремісничого виробництва з фамільного архіву Сулим і Рум’янцевого опису тощо).

Уже наприкінці XIX ст. у колах української інтелігенції поширювалася ідея підготовки енциклопедичного видання, в якому отримала б належне національне висвітлення історія українського народу. З ідеєю виступив М. Міхновський, який на сторінках галицької газети «Руслан» пропонував конкретну програму такого видання.

* * *

Нові перспективі відкрилися з вибухом революції 1905 р., коли одна за одною впали обмеження українського культурно-національного життя у межах Російської імперії. Її українські піддані вперше отримали легальну можливість ознайомитися з науковим набутком українських істориків з-за австрійського кордону, надто зі львівського центру. Було дозволено продавати в межах Російської імперії «Історію України-Руси» М. Грушевського та інші українознавчі видання. У такому контексті українська історична думка справді виявилася на висоті нового соціального покликання. Тепер вона набувала реального загальнонаціонального виміру, а не лишалася місцевим, вузько партикулярним явищем частини галицької громадськості та вступила в нову фазу суспільного буття вповні підготовленою: зі сформованою власною концепцією національної історії, певною кількістю солідних науковців, знаних у світі, низкою блискучих монографій з окремих наукових проблем, синтетичною працею з більш як тисячолітньої історії власного народу, яка продовжувала прискореними темпами друкуватися (щойно вийшов п’ятий