Читати книгу - "Вибрані романи"

— Але звертати увагу треба — ми живемо у світі.

— А що зміниться від того, як вони знатимуть?.. Чи, може, вам не хочеться, щоби вони знали, що ви скоро станете бабусею? — додала вона з іронією в голосі.

Елена відчула гостре роздратування, почувши ненависне для неї слово «бабуся», проте стрималася.

— За віком я не схожа... — сказала вона з нотками образи в голосі.

— Авжеж, за віком ви могли б народити ще одну дитину, — відказала невістка, підколовши її вдруге.

— Звісно, звісно... — сказала Елена, якій від подиву перехопило подих, не знаючи, як їй захищатися від цієї раптової атаки. — Але на тебе надто багато дивляться.

— Ні, будьте спокійною, бо на вас дивляться більше. Люди пам’ятають про той чудовий портрет, про той витвір мистецтва...

— Але я б на твоєму місці...

— І що було б, мамо, якби ви справді опинилися на моєму місці й у моєму стані?

— Послухай-но, дівчино, якщо ти й далі розмовлятимеш так зі мною, ми негайно повернемося, і я більше не виходитиму з тобою, й не приходитиму у твій дім... тобто в дім твого батька.

— У мій, сеньйоро, дім, у мій і мого чоловіка, а отже, це й ваш дім!..

— Але в кого ти запозичила цей убогий розум, дівчино?

— Убогий розум? Атож, нормальний розум може бути тільки у вас або в когось іншого!

— Ви тільки погляньте на цю скромницю... яка збиралася стати черницею, перш ніж її батько підсунув її моєму синові...

— Я вже вам казала, сеньйоро, щоби не згадували мені про це. Я знаю, що я роблю.

— І мій син також.

— Так, він теж знає, що він робить і не розмовляймо більше про це.

Розділ тридцять четвертий

І прийшов у світ син Абеліна та Хоакіни, в якому змішалася кров Абеля Санчеса та Хоакіна Монеґро.

Перша битва спалахнула навколо імені, яким хотіли його назвати; його мати хотіла дати йому ім’я Хоакін; Елена — Абель; а Абель, його син Абелін та Антонія вирішили передати рішення Хоакінові, нехай, мовляв, він назве свого онука. І в душі сеньйора Монеґро розпочалася битва. Така проста дія, як дати ім’я новій людині, набула для нього розмірів чогось пророчого, віщого ворожіння. Він почував себе так, ніби визначав долю новонародженого.

«Хоакін, — казав собі він, — він буде Хоакіном, як і я, тобто він стане Хоакіном С. Монеґро й зітре ім’я того одіозного Санчеса, і його ім’я, ім’я його сина та всього його родоводу зникне в моєму імені... Але ні, нехай він краще стане Абель Монеґро. Абель С. Монеґро це вже буде не той Абель. Той Абель доводиться йому дідом, але Абелем також звуть його батька, мого зятя, мого сина, і це вже мій Абель, Абель, якого я створив. І яка різниця, що його зватимуть Абель, якщо той інший, його другий дід, уже не буде Абелем, бо всі знатимуть його під тим ім’ям, яким я назву його у своїх „Спогадах“, назву таким іменем, яке позначить його наче вогнем? Але ні...»

І поки він отак вагався, Абель Санчес розв’язав проблему, сказавши:

— Назвімо його Хоакін. Абелем звуть його діда, його батько теж Абель та ще в нього буде й Абель син, три Абелі... це забагато! Крім того, мені це ім’я не подобається, воно — ім’я жертви...

— Проте ти так назвав свого сина, — заперечила Елена.

— Ти тоді так захотіла і я не став заперечувати... Але ти уяви собі, якби замість стати лікарем, він захотів би стати художником, тоді... Абель Санчес Старший і Абель Санчес Молодший...

— А Абель Санчес може бути тільки один, — додав Хоакін, усміхаючись нишком.

— Як на мене, то нехай їх буде хоч сотня, — відповів той. — Я завжди залишуся собою.

— А хто в цьому сумнівається? — запитав його друг.

— Ніхто, ніхто, але назвімо малого Хоакіном, вирішено!

— І він, звичайно, не присвятить себе живопису?

— І медицині! — докинув Абель, прикинувшись ніби просто повторює звичний жарт.

І хлоп’я назвали Хоакіном.

Розділ тридцять п’ятий

Малого взялася доглядати його бабуся Антонія і, пригортаючи його до грудей, ніби хотіла захистити, передчуваючи якесь нещастя, казала йому: «Спи, дитино моя, спи, чим більше ти спатимеш, тим ліпше. Тоді ти виростеш здоровим і дужим. І в цьому домі тобі буде ліпше спати, ніж бачити, що в ньому діється. Що з тебе буде? Нехай Бог убереже тебе від того, щоби дві крові, які ти маєш у собі, не стали змагатися між собою!» І коли малий засинав, вона, тримаючи його на руках, молилася та молилася.

І хлопчина зростав в міру того, як його дід по матері писав свою «Сповідь» та свої «Спогади» і як зростала у світі мистецтва слава його діда по батькові. Бо ніколи репутація Абеля не була вищою, ніж у ті часи. А той, здавалося, мало чим цікавився, окрім своєї репутації.

Одного дня він ближче придивився до свого малого онука, коли той спав, і вигукнув: «Який чудовий буде ескіз!» І, розкривши альбом, почав робити олівцем замальовку дитини, що спала.

— Який жаль, — вигукнув він, — що я не маю тут своєї палітри і своїх кольорів! Ця гра світла на щоці створює колір, подібний до кольору персика, вона зачаровує! А колір волосся! Його кучері здаються променями сонця!

— Цікаво, як ти назвеш цю картину? — запитав його Хоакін. — Невинність?

— Давати назви картинам — справа літераторів, а лікарі дають назви хворобам, які вилікувати не можна.

— А хто тобі сказав, Абелю, що завдання медицини — лікувати хвороби?

— А яке ж тоді її завдання?

— Пізнавати їх. Завдання науки — пізнавати.

— А я думав, медицина пізнає їх для того, щоби лікувати. Навіщо Адамові було пробувати яблуко науки добра й зла, як не щоби визволити нас від того й того?

— А яке завдання мистецтва? Яку мету ти поставиш перед картиною, на якій ти намалюєш нашого онука?

— Вона матиме свою мету в собі. Вона буде гарною річчю — й цього досить.

— А що таке гарна річ? Твоя картина чи наш онук?

— Обоє!

— Либонь, ти вважаєш, що твоя картина буде гарнішою, ніж він, наш