Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

А що мала Аннабет? Бронзовий кинджал, що не здатен ні на що особливе, і прокляту срібну монету. У неї був рюкзак з Дедаловим ноутбуком, пляшка води, кілька шматочків амброзії для критичних обставин і коробок сірників — швидше за все марних, але тато навчив її, що завжди треба мати при собі щось для розведення вогню.

Вона не мала неймовірних здібностей. Навіть єдина по-справжньому чарівна річ, бейсболка-невидимка «Нью-Йорк Янкіз», припинила працювати, до того ж досі була в її каюті на «Арго II».

«У тебе є розум», — пролунав голос. Можливо, це Афіна говорила до неї, та, швидше за все, Аннабет просто хотіла сподіватись на це.

Розум... як в улюбленого героя Афіни, Одіссея. Він переміг у Троянській війні, користуючись головою, а не силою. Подолав усіх можливих чудовиськ та всі негаразди завдяки своїй кмітливості. Це цінувала Афіна.

«Мудрості доньку самотній шлях чекає».

«Це означає не тільки без допомоги інших, — збагнула Аннабет. — А ще й без допомоги особливих здібностей».

Гаразд... то як безпечно спуститись і запевнитись, що зможеш піднятись назад за потреби?

Аннабет піднялась назад до підвалу і втупила очі у відкриті ящики. Нитки та пластикові мечі. Ідея, яка спала їй на думку, була такою безглуздою, що дівчина ледве не розсміялась. І все ж це було краще, ніж нічого.

Аннабет взялась за справу. Руки наче точно знали, що робити. Іноді таке траплялось, наприклад, коли вона допомагала Лео з корабельними механізмами або креслила архітектурні плани на комп’ютері. Їй ніколи не доводилось майструвати щось з ниток або пластикових мечів, але робота йшла легко, мимоволі. Не минуло й п’яти хвилин, коли дюжина шпуль ниток та ящик мечів перетворились на саморобну канатну драбину. Це був міцний, але не занадто товстий, плетений трос із закріпленими у двох футах одне від одного мечами — опорами для рук та ніг.

Щоб випробувати конструкцію на міцність, Аннабет прив’язала один кінець до колони і щодуху потягнула за мотузку. Пластикові мечі гнулись від напруження, але створювали додатковий об’єм (до вже наявних вузлів), тож принаймні можна було міцніше вхопитись.

Драбина не претендувала на вищі творчі відзнаки, але з призначенням впоратись мала. Перед спуском Аннабет вирішила забити рюкзак залишками ниток. Вона сумнівалась, що вони знову стануть у пригоді, але вирішила не нехтувати додатковим ресурсом, до того ж таким неважким.

Аннабет повернулась до отвору в мозаїчній підлозі. Закріпила один кінець драбини на найближчій трубці риштування, опустила мотузку в печеру і почала спускатися вниз.

XXXIV Аннабет

Обережно спускаючись по драбині, що несамовито хиталась у повітрі, Аннабет не раз подумки подякувала Хіронові за роки тренування у Таборі Напівкровок. Вона часто і голосно скаржилась йому, що скелелазіння ніколи не допоможе перемогти чудовисько. Хірон просто посміхався, наче знав, що цей день колись настане.

Урешті-решт Аннабет дісталась до дна. Вона не помітила край кладки і приземлилась у канал, та, на щастя, він виявився неглибоким. Крижана вода просочилась їй у кросівки.

Вона здійняла сяючий кинджал. Канал тягнувся у глиб цегляного тунелю. Щокілька ярдів зі стін стирчали керамічні труби. «Мабуть водостік, — подумала Аннабет, — частина давньоримської водопровідної системи». Їй здавалось неймовірним, що після століть нашарування труб, підвалів та водостоків могло зберегтись щось подібне.

Несподіваний спогад змусив її затремтіти навіть сильніше, ніж від крижаної води. Кілька років тому вони з Персі були на завданні в лабіринті Дедала — таємній системі тунелів і кімнат, усіяній магічними та механічними пастками, що простиралася між усіма містами Америки.

Коли Дедал загинув у Битві при Лабіринті, уся система обвалилась... принаймні так уважала Аннабет. Але що коли це сталось тільки в Америці? Що коли це місце — стара версія лабіринту? Дедал одного разу сказав їй, що його творіння живе власним життям. Воно постійно росте та змінюється. Можливо, лабіринт здатен відновлюватись, як чудовиська. У цьому був сенс. Це первинна сила, як сказав би Хірон, — щось непідвладне смерті.

Якщо цей тунель — частина лабіринту...

«Не зациклюйся на цьому», — наказала собі Аннабет, але водночас вирішила не покладатись в усьому на очі. У лабіринті відстань втрачає своє значення. Якщо дівчина не буде обережною, то може пройти двадцять футів не в тому напрямку й опинитись у Польщі.

Просто про всяк випадок Аннабет прив’язала нову шпулю ниток до кінця канатної драбини. Старий трюк, але ефективний.

Ліворуч чи праворуч? Тунель здавався однаковим в обох напрямках. І тоді, приблизно за п'ятдесят футів ліворуч від неї, запалав на стіні Знак Афіни. Аннабет могла присягнутись, що сова свердлить її своїми великими вогняними очима, наче промовляє: «Чого забарилась? Поквапся!»

Цей птах серйозно починав дратувати її.

Коли Аннабет підійшла до місця, зображення згаснуло. На першій шпулі закінчилась нитка.

Прив’язуючи нову нитку, дівчина помітила розламану кладку на протилежному боці тунелю, наче хтось кувалдою вибив отвір у стіні. Дівчина перетнула канал і посвітила кинджалом в отвір. Усередині, нижче рівня тунелю, була довга і вузька кімната з мозаїкою на підлозі та рядами лав уздовж розмальованих стін. Чимось вона походила на вагон метро.

Аннабет сунула голову в отвір, сподіваючись, що її не відкусять. У ближчій стінці кімнати був замурований дверний проріз. На протилежному кінці кімнати стояв кам’яний стіл, або, можливо, вівтар.

Гм... Тунель йшов далі, але Аннабет була певна, що їй сюди. Вона пригадала слова Тіберіна: «Знайди вівтар іноземного бога!» Кімната не мала виходів, але просто під отвором стояла лава, тож можна було легко повернутися назад тим саме шляхом.

Не випускаючи нитки, дівчина полізла всередину.

Опуклу стелю у кімнаті підтримували цегляні арки, але їхній стан бентежив Аннабет. Замковий камінь над її головою перетинала величезна тріщина. Не менші злами вкривали й решту склепіння. Місце напевно простояло протягом двох тисяч років, але дівчина вирішила, що їй З її таланом усе зруйнується в наступні дві хвилини.

Підлогу вкривала довга вузька мозаїка з розташованими одне за одним сімома зображеннями. Під ногами Аннабет був ворон. За ним — лев. На кількох малюнках здіймали зброю римські воїни. Решта була вкрита пилом або занадто пошкоджена, тож Аннабет не могла розібрати деталі. На лавах обабіч лежали купами уламки гончарних виробів. Стіни були розмальовані сценами бенкета: чоловік у туніці з вигнутим капелюхом, схожим на ложку для набирання морозива, сидів поряд зі здорованем, з якого виходили сонячні