Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

Вівтар у дальньому кінці кімнати прикрашав витіюватий фриз з чоловіком у ложці для морозива, який тримав ніж біля шиї бика. На вівтарі стояла кам’яна фігура чоловіка по коліна в скелі, з кинджалом та смолоскипом у здійнятих руках. І знову Аннабет гадки не мала, що це означає.

Вона ступила крок до вівтаря. Під ногам раптом щось хруснуло. Вона подивилась униз і усвідомила, що наступила черевиком на людську грудну клітку.

Аннабет придушила бажання скрикнути. Звідки все оце взялось? За мить до цього вона дивилася під ноги і не побачила жодних кісток. Але тепер вони вкривали Аннабет прибрала ногу, кістки розсипались на пил. Неподалік лежав бронзовий кинджал, дуже схожий на її власний. Або ця мертва людина носила цей ніж, або ним її вбили.

Вона здійняла клинок, щоб подивитись перед собою. Трохи далі на мозаїчній доріжці розпластався більш цільний скелет у залишках прикрашеного вишивкою камзолу часів Ренесансу. Фреза та череп були сильно обпалені, наче хлопець вирішив висушити волосся паяльною лампою.

«Прекрасно», — подумала Аннабет, і підняла очі на статую вівтаря, що тримала кинджал та смолоскип.

«Це якесь випробовування», — вирішила вона. Ці двоє зазнали невдачі. Поправка: не тільки ці двоє. Вівтар зусібіч оточували кістки та залишки одягу. Аннабет навіть не могла злічити кількість скелетів, але могла заприсягнутися, що всі вони — напівбоги з минулого, діти Афіни на одному й тому самому завданні.

— Я не стану ще одним скелетом на підлозі, — із закликом звернулась вона до статуї, сподіваючись, що звучить хоробро.

— Дівча, — залунав крізь кімнату млявий голос. — Дівчатам заборонено.

— Напівбог жіночої статі, — пролунав другий. — Неприпустимо.

Кімната затряслась. З тріщин на стелі посипався пил. Аннабет кинулась до отвору, крізь який потрапила всередину, але той зник. Її нитка була обірвана. Вона видерлась на лаву і заколотила кулаками по стіні, сподіваючись, що відсутність отвору тільки ілюзія, але поверхня здавалась цільною.

Аннабет опинилася в пастці.

Уздовж стін замерехтіла дюжина привидів — сяючих пурпурових чоловіків у римських тогах, схожих на ларів з Табору Юпітера. Вони люто дивилися на неї, наче вона перервала їхню нараду.

Аннабет зробила єдине, що могла, — спустилась з лави і притулилася спиною до замурованого виходу. Вона намагалася надати обличчю впевненості, хоча люті погляди пурпурових привидів та скелети напівбогів викликали бажання сховати голову під футболку і закричати.

— Я — дитина Афіни, — промовила вона, так сміливо, як тільки могла.

— Грекиня, — з огидою озвався один з привидів. Це навіть гірше.

У протилежному кінці кімнати важко підвівся привид-старець (привиди страждають на артрит?) і став біля вівтаря. Темні очі вп’ялись в Аннабет. Її першою думкою було те, що старець нагадує священика. Він був одягнений у блискучу рясу та гострокінцевий капелюх і тримав вівчарський ціпок.

— Це печера Мітраса, — промовив старий привид. —. Ти порушила наш священний ритуал. На того, хто побачив таїнство, чекає смерть.

— Я не хочу бачити ваше таїнство, — запевнила його Аннабет. — Я йду за Знаком Афіни. Покажіть мені вихід, і я піду далі.

Дивовижно, але її голос звучав спокійно. Вона гадки не мала, як звідси вибратись, але знала, що мусить досягти успіху там, де зазнали невдачі її брати та сестри. Її шлях вів далі — у глибші надра підземного Рима.

«Невдачі попередників укажуть тобі шлях, — сказав Тіберін. — Після цього... мені невідомо, що на тебе чекає».

Привиди зашепотілись між собою латиною. Аннабет почула кілька неласкавих слів стосовно напівбогинь та Афіни.

Зрештою привид з капелюхом священика стукнув ціпком по підлозі. Інші лари замовкли.

— Твоя грецька богиня тут безсила, — промовив священик. — Мітрас — бог римських воїнів! Бог легіону, бог імперії!

— Він навіть не римський, — заперечила Аннабет. — Хіба він не, ну, перський чи щось таке?

— Святотатство! — вискнув старий і ще кілька разів погрюкав ціпком по підлозі. — Мітрас захищає нас! Я патер цього братерства...

— Батько, — переклала Аннабет.

— Не переривай! Як патер, я мушу захищати таїнство.

— Яке ще таїнство? — поцікавилася Аннабет. — Дюжина мерців у тогах, які сидять у печері?

Привиди обурено зашепотілись, але патер швидко заспокоїв їх молодецьким свистом.

— Ти безперечно невіруюча, тому, як інші, мусиш померти.

Інші. Аннабет насилу втрималася від погляду на скелетів.

Її мозок несамовито працював, хапаючись за будь-які відомості про Мітраса. Він зажив слави поміж легіонерів. До його таємного культу належали воїни. Він був одним з богів, які зайняли місце Афіни. Афродіта згадувала про нього під час чаювання у Чарльстоні. Більше Аннабет нічого не знала. Не розповідали про нього у Таборі Напівкровок! Вона сумнівалась, що привиди чекатимуть, поки вона дістане Дедалів ноутбук та проведе дослідження.

Аннабет пробіглась очима по мозаїці на підлозі — сім зображень у рядку. Вона оглянула привидів і помітила, що кожний з них має щось на кшталт значка на тозі — ворон, смолоскип, лук.

— У вас є обряди переходу, — бовкнула вона. — Сім рівнів ієрархії. І найвищий патер.

Привиди охнули в унісон. А потім усі водночас почали кричати.

— Звідки вона це знає? — випалив один.

Дівча викрила наші таємниці!

Тихо! — наказав патер.

— Але вона може знати про ордалії! — крикнув один.

Ордалії! — випалила Аннабет. — Я знаю про них!

Знову пролунало ошелешене охання.

Нісенітниці! — заволав патер. — Дівча бреше! Донько Афіни, обирай, як помреш. Якщо не обереш, бог обере за тебе!

— Вогонь або кинджал, — здогадалась Аннабет.

Навіть патер здавався шокованим. Вочевидь, він забув, що жертви попередніх покарань лежали на підлозі.

— Як ти?.. — Він важко глитнув. — Хто ти?

— Дитя Афіни, — знову промовила Аннабет. — Але не звичайне. Я... е-е... матер у своєму сестерстві. Магна матер, якщо точніше. Для мене не існує таїнств. Мітрас нічого не затаїть від мого зору.

— Магна матер! — у відчаї завив один з привидів. — Велика матір!

— Вбити її! — наказав інший і кинувся душити дівчину, але його руки просто пройшли крізь неї.

— Ти мертвий, — нагадала йому Аннабет. — Сядь.

Привид з присоромленим