Читати книгу - "Самсара УкраЇни, Остап Соколюк"

Войд знайшов нас.

— Ви привели у наш дім велике горе, — пролунав жіночий голос, намов вирок на суді.

Я повернувся та побачив Радмілу. Вона стояла біля дверей тої кімнати із книгами. На ній знову була біла сукня, чорне волосся красиво спадало на плечі, а очі — звичайними, людськими.

У пам’яті промчали події останніх днів. Де була помилка??

— Але що я мав робити? — розпач прорвався через голос. — Заради Бога, як я мав діяти?

— За покликом серця, — Радміла повільно і граційно йшла до мене, не зводячи уважного погляду. — Ви мали чинити не головою, а серцем. Інакше ваш шлях ніколи не приведе вас до Дому вашої душі. Я знала, що станеться… Я відчувала, що не мала відчиняти вам, але ці діти… вони інколи роблять такі дурниці. Це ж вони вам відчинили, пам’ятаєте?

Вона опинилась поруч і також поглянула у вікно. Чорні кулі плавно наближались і день довкола меркнув. Простір набрякав чорнотою. Вібрував темною енергією. Шибки затремтіли.

— Я знаю… Але Самса… Вона могла померти.

— Самсара? — усміхнулась Радміла. — Вона могла померти лише для вас.

Безнадія приходить на зміну безвісти. Знову і знову. І я так відчайдушно намагаюсь втримати Самсу у безлічі життів. Для чого? Чи дійсно це мій шлях?

— Нам було добре разом… Ми полюбили…

— Справді? Тоді рятуйте її, Буревіє? Рятуйте всіх нас. Біжіть вниз — вони там. Ви ж воїн?

Я кивнув і в ту ж мить кинувся вниз.

Я не здамся без бою.