Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Інші тремтливі мигтіння викликали з безодні супротивний храмові на західному пагорку палац Ирода Великого, і страхітливі безокі золоті статуї злітали до чорного неба, простягаючи до нього руки. Та знову ховався небесний вогонь, і тяжкі удари грому заганяли золотих идолів у темряву[333].

Злива ринула несподівано, і тоді гроза обернулася на буревій. У тому самому місці, де близько полудня, біля мармурової лави в саду, розмовляли прокуратор і первосвященик, з ударом, схожим на гарматний[334], як тростину переламало кипариса. Разом з водяним пилом і градом на балькон під колони несло зірвані троянди, листя магнолій, хмиз та пісок. Буревій шматував сад.

Цієї години під колонами була лише одна людина, й цією людиною був прокуратор.

Тепер він не сидів у кріслі, а лежав на ложі край низького невеликого столу, заставленого наїдками та вином у глеках. Друге ложе, порожнє, стояло з другого боку столу. Біля ніг прокуратора простелялася неприбрана червона, немов кривава, калюжа й валялося череп’я розбитого глека. Служник, що перед грозою накривав для прокуратора стіл, чомусь розгубився під його поглядом, збентежився тим, що чимось не догодив, і прокуратор, розсердившись на нього, розбив глека об мозаїчну долівку, проказавши:

— Чому у вічі не дивишся, як подаєш? Чи ти що вкрав?

Чорне обличчя африканця посіріло, в очах його з’явився смертельний жах, він затремтів і мало не розбив і другого глека, та гнів прокуратора чомусь відлетів так само хутко, як прилетів. Африканець кинувся був підбирати уламки й затирати калюжу, та прокуратор махнув йому рукою, і раб побіг. А калюжа зосталася.

Тепер африканець під час буревію ховався біля ніші, де містилася статуя білої нагої жінки зі схиленою головою, боячись показатися невчасно на очі й водночас побоюючись і пропустити момент, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому присмерку, прокуратор сам наливав собі вина в чашу, пив довгими ковтками, часами торкався хліба, кришив його, ковтав маленькими грудочками, час від часу висисав устриць, жував лимон[335] і пив знову.

Якби не ревіння води, якби не гуркіт грому, які, здавалося, грозили розплющити дах палацу, якби не стукіт граду, що молотив по сходах балькону, можна було б розчути, що прокуратор щось бурмоче, розмовляючи сам із собою. І якби нестійке палахкотіння небесного вогню обернулось би на тривке світло, спостерігач міг би бачити, що обличчя прокуратора із заятрілими від останніх несплячок та вина очима виказує нетерпіння, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, втоплі в червоній калюжі[336], але постійно обертає обличчя до саду, назустріч водяному пилові та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минуло дещо часу, й завіса води перед очима прокуратора стала рідшати. Хоч яким був лютим ураган, він слабшав. Сучки більше не тріщали і не падали. Удари грому й блискавиці ставали рідшими. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою облямівкою покривало, а звичайна сіра ар’єрґардна хмара. Грозу зносило до Мертвого моря.

Тепер вже можна було чути окремішно і шум дощу, й шум води, що звергалася жолобами та впрост східцями тих сходів, якими за дня прокуратор йшов для оголошення вироку на майдані. Аж урешті зазвучав і заглушений досі фонтан. Яснішало. У сірій завісі, що бігла на схід, з’явилися сині провікна.

Тут здаля, прориваючись крізь стукіт вже зовсім слабенького дощику донеслися до слуху прокуратора слабкі згуки сурм та цоркотіння кількох сотень копит. Дочувши це, прокуратор ворухнувся, і обличчя йому оживилося. Ала поверталася з Лисої Гори. Судячи зі звуку, вона проходила через той самий майдан, де було оголошено вирок.

Нарешті почув прокуратор і довгождані кроки й човгання на сходах, що ведуть до верхнього майданчика саду перед самим бальконом. Прокуратор витягнув шию, і очі його заблищали, виказуючи радість.

Поміж двох мармурових левів показалася спершу голова в каптурі, а тоді й геть мокрий чоловік у плащі, що обліпив його тіло. Це був той самий чоловік, що перед вироком шепотівся з прокуратором у затемненій кімнаті палацу та який під час страти сидів на дзиґлику, бавлячись лозинкою.

Не зважаючи на калюжі, чоловік у каптурі перетнув майданчик саду, ступив на мозаїчну долівку балькону і, піднісши руку, сказав високим приязним голосом:

— Прокураторові здрастувати й радіти. — Прибулець говорив латиною.

— Боги! — вигукнув Пилат. — Таж на вас нема й рубця сухого! Оце так буревій! Га? Прошу вас негайно пройти до мене. Перевдягніться, зробіть мені ласку.

Прибулий відкинув каптура, відслонивши геть мокру, з прилиплим до лоба волоссям голову, і, показавши на своєму голеному обличчі чемну усмішку, став відмагатися від перевдягання, запевняючи, що дощик не може йому нічим зашкодити.

— Не хочу й чути, — відповів Пилат і сплеснув долонями. Цим він викликав служників, що ховалися від нього, і звелів їм подбати про прибулого, а тоді негайно подавати гарячу страву. Для того, щоб висушити волосся, перевдягтися, перевзутися та й узагалі привести себе до ладу, прибулому до прокуратора знадобилося дуже небагато часу, і невдовзі він з’явився на бальконі в сухих сандаліях, у сухому багряному військовому плащі та з пригладженим волоссям.

Цієї години сонце повернулося до Єршалаїму і, перш ніж піти й втопитися у Середземному морі, посилало прощальні промені ненависному прокураторові місту й золотило сходи балькона. Фонтан зовсім ожив і розспівався на всю міць, голуби вибралися на пісок, гулькали, перескакували через поламані сучки, клювали щось у мокрому піску. Червону калюжу було затерто, прибрано череп’я, на столі парувало м’ясо.

— Слухаю розказів прокуратора, — сказав прибулий, підходячи до столу.

— Але нічого не почуєте, доки не сядете й не вип’єте вина, — люб’язно відповів Пилат і вказав на друге ложе.

Прибулий приліг, служник налив йому до чаші густого червоного вина. Другий служник, обачливо схиляючись над плечем Пилата, налив чашу прокуратора. Відтак той жестом видалив обох служників.

Поки прибулий пив і їв, Пилат, насьорбуючи вино, поглядав примруженими очима на свого гостя. Чоловік, що прибув до Пилата, був середніх літ, з дуже приємним округлим та охайним обличчям, з м’ясистим носом. Волосся його було якогось непевного кольору. Тепер, висихаючи, воно яснішало. Національність прибульця було б важко встановити. Основне, що визначало його обличчя, це був, хіба що, вираз добродушности, який порушували, втім, лише очі, або, вірніше, не очі, а манера прибулого