Читати книгу - "БотакЄ"

були призови до армії, вироблена теологія підйомів, ранкових туалетів, прийомів їжі, виїзду на маневри, відбоїв, недільних звільнень у місто, демобілізацій, повернення в університети, доступу до книжок, кінотеатрів, нечастих виходів у кафе, зібрань у гуртожитках, демонстрацій, арештів, КПЗ, паролів порозуміння, відновлених пісень і піднятих прапорів. Чудові ритуали глибинних міфів.

Десь незадовго свята святкувалися лише удвох, одне для одного. За власним календарем. Пізніше знову повернулася причетність до роду. Встигнути, заки ще вони є на світі.

А відтоді, коли властиво почалося власне самостійне життя, свята теж стали саморобними. Їх можна було призначати на ту годину того дня у році, коли хотілося. Свят фактично не було, бо їх не хотілося, бо вони були залежні від тебе, а нема нічого нищівнішого для святковості, як бути розпорядником свята. Так я безжально проспав злам тисячоліть.

Натомість святом були діти, бо вони були святими, як то є з дітьми. Їхні щоденні святка могли заступити все інше.

Тепер, коли я думаю про ідеальне свято, у свідомості завжди зливаються в один образ, в один символ добрий приятель Юрко Покальчук і улюблений пес Люна. Вони є незаперечними виразниками святковості. Ця святковість позначена насамперед цілковитою відсутністю часу. Можна сказати, що життя є святковим завдяки тому, що так часто буває нудно впродовж цього свята. Бо йдеться про інше. Юрко Покальчук знищує календарність своїм коронним тостом - з новим роком. Він проголошує його завжди, він має рацію, бо новий рік починається кожної нової хвилини. А Люна взагалі, як то властиво псам, не розуміє, що таке довго, а що коротко. У неї все триває однаково повно. Чекання, зустрічі, спання, прогулянки, забави, пестощі. Те, що їй подобається, є святом. Усе, що між тим, - нє. Я би хотів жити так. Це чимось нагадує перепади з пекла у рай, де і муки, і кайф незрозумілі нам, бо замішані на безконечності. Натомість моїм святом є щось інше. Я щиро святкую дві речі: моє земне життя мусить колись закінчитися, і я нічого не знаю про своє життя після його земного закінчення. Видається, що в такій ситуації не святкувати теж немає жодних підстав.

Великодня демонстрація

Щороку кожен - як хоче і може - переживає принаймні нагадування про подію, яка стала найважливішою в біографії людства. Нагадування нам потрібні, бо очевидність іншості світу, який настав після Воскресіння, є значно меншою, ніж могли сподіватися всі учасники тієї події. Ще важче усвідомити, що вона не має ні початку, ні кінця, що вона триває безперервно і завжди. Людська сутність потребує простіших методів навчання. Календар є одним із них.

Одним із феноменів цієї календарної залежності є щорічне відчуття, що мало не позавчора було Різдво. Почуттєва прірва між народженням і смертю та воскресінням стискається в часі. Благість Різдва і напруженість Великодня переживаються як прискорене дорослішання. Ціле земне життя Христа найінтенсивніше нагадує про себе в ці два дні, між якими менше, ніж півроку. За цей час ми повинні пройти щорічну еволюцію від дитячої радості від того, що Бог став людиною, довіривши нам мало не по-людськи, аж до глибокого потрясіння - на що ми, люди, насправді здатні.

Останній тиждень перед смертю Христос збирав довкола себе дуже багато різних людей. Знаючи, що і як має статися найближчими днями, знаючи, як мало часу залишилося, він укладав у кожен поступок, у кожне слово найбільшої сили значення. Складається враження, що ці тисячі очевидців були потрібні не лише для того, щоби вони побачили і почули, як здійсниться написане у пророків. Здається, що він навмисно укладав багатющу колекцію типів, повний спектр можливостей людського вибору. Всі ці люди повинні були ще й бачити одне одного, усвідомивши, якими є вони самі.

Завдяки тому, що цей останній тиждень ретельно задокументований, ми маємо можливість мало не споглядати хроніку подій. Маємо часу вдосталь, щоби прокручувати цей фільм, акцентуючись на різних напрямах поглядів.

Можемо дивитися лише на Богочоловіка, ловлячи кожне слово. Цих слів має бути досить, щоби не потребувати нічого більше.

Можемо дивитися на всіх разом і на кожного окремо з тих людей, які були поруч. Придивлятися до всіх дій, рухів, виразів обличчя і очей. Можемо намагатися зрозуміти почуття і думки, які їх викликали. І приміряти їх до себе. Виявиться, що вони будуть зрозумілими, бо не будуть надто чужими, будуть людськими.

Натовпи слухачів, двоє сліпих, учні, мешканці Єрусалима, що зустрічали в місті, продавці, покупці, міняйли в храмі, первосвященики і книжники, старші народу, фарисеї і садукеї, вчителі Закону, лицеміри і нерозумники, каліки, вагітні, діви, солдати, раби, сторожі, апостоли, блудниці, Петро, Юда, Пилат, Симон, Варавва, Марія Магдалина та інша Марія, Йосип… А ще персонажі цілого потоку притч, розказаних цими днями Учителем…

Зрозуміло, ці люди потрібні були передовсім для того, щоби вони побачили смерть і воскресіння, щоби аж у такий радикальний спосіб переконати їх у тому, що Є.

Зрозуміло, що переворот стався не тільки в історії людства. Бог, уперше пройшовши повноцінною людською дорогою, теж став зовсім іншим.

Але здається, що саме демонстрація різних можливих виборів має особливе значення. Адже йшлося передовсім про людей.

Тож, користуючись нагодою простого календарного нагадування, думати варто про свій власний вибір, пам’ятаючи, якою різною може бути людина, пам’ятаючи, що кожен окремий вибір є вибором цілого людства. Настільки, наскільки загальним був вибір Христа.

Поза тим Воскресіння триває вічно і завжди. Як і Різдво, до якого вже так близько.

Страх сповіді

Один з моїх прадідів, чоловік надзвичайно побожний і високоморальний, багато років не ходив до сповіді. Ще замолоду, коли його віра в церкву і священиків рівнялася з вірою в Бога, коли якнайчастіша сповідь була для нього життєвою необхідністю, він раптом довідався про якісь неподобства, які його душпастир чинив у приватному житті.

Прадід пережив таку глибоку травму, що постановив собі більше ніколи не користуватися посередництвом будь-яких людей у своїм спілкуванні з Богом.

Я його розумію, але не можу визнати його рації.

Зрештою, подібна позиція стосовно сповіді завжди приваблювала людей непересічних, котрі свою винятковість добре розуміли і не погоджувалися уподібнюватися іншим людям. Визнаючи Божу зверхність, такі люди все ж надають своєму образові Бога власних рис, уважаючи, що Творець не може мати з ними таких самих стосунків, як з усіма. Що і є найважчою спокусою і слабкістю.

Дивно, але виявляється, що важливим чинником у всьому цьому виступає питання освіченості і невігластва, вільності і залежності, здорового глузду