Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

все, що є на світі, походить з однієї спільної праматерії. Вони висловлюють це фразою «Все з одного» та символом кола або ж змії, що кусає себе за хвіст. Але ж це не віра, а певність, підтверджена тисячами років досліджень та спроб; і взагалі — алхімік не фанатик, що виголошує свої премудрості на весь світ, а тихий і скромний учений, який дбає, щоб результати його досліджень не попали в невідповідні руки. Земля кругла. Це твердження нині вже нікого не обурює й не стає предметом віри та культу, бо його можна довести. І навпаки, бог є богом, а аллах — аллахом тому, що їхнього існування, як я вже казав, довести неможливо. О, я не з тих мудраків, котрі, читаючи Біблію, цю книжку, що мала на долю всього світу такий потужний вплив, як жодна інша, переможно тицяють нас носом у те, що в кита вузька горлянка і він не міг проковтнути Йони, або що Сонце нерухоме і тому Ісус Навін не міг його зупинити, або що Христос хоча й походив, згідно з пророцтвами, з царського роду, але тільки по лінії Йосифа, а той, хоча й був чоловіком Христової матері Марії, Христовим батьком не був, або що нема ніякого сенсу визволяти гріб Господень — адже відомо, що Христос у ньому не лежить, бо він на третій день воскрес із мертвих, і так далі. Ні, зовсім ні. Я знаю: ці абсурди необхідні, щоб люди вірили, ніби автором Біблії є сам бог, і те, що простому розумові здається безглуздим, насправді є таємною істиною, неприступною для людського розуму. Тертулліанове «Credo quia absurdum»[17] — найрозумніші слова, сказані про це. Той факт, що Магдебург лежить на Ельбі, не абсурдний. Але ж у нього ми не можемо й вірити. Ми можемо знати його, можемо не знати, але вірити в нього, як ви вірите в те, що хліб перетворюється в тіло, а вино в кров, неможливо. Людина — єдине створіння, яке питає себе й хоче знати, а оскільки на більшість своїх запитань не знаходить відповіді, то легко попадає в полон вигадок та забобонів, у яких вона живе, наче обплутана павутинням, і які гальмують її порив до пізнання, загороджують шлях до правди й справедливості.

Старий настоятель вислухав Петрові слова з поблажливою усмішкою, ніби жебоніння дитини.

— Принциповою хибою ваших слів, сину мій, — сказав він, коли Петр замовк, — є те, що ви говорите про віру взагалі, не думаючи про те, що не існує віри взагалі, до якої можна було б залічити, наприклад, і магометанську псевдовіру, — недарма ж ви згадали ім’я їхнього аллаха поряд з ім’ям християнського бога. Навпаки, сину мій. Є тільки одна віра, віра істинна, віра Христова, та віра, котра проголошується й визнається католицькою церквою. В її догматах, які встановив сам син божий, не може нічого змінити навіть святий отець у Римі, а не те що якийсь Лютер, чи Цвінглі, чи Кальвін, чи як там усі ті чортові сини звуться. Ви маєте рацію, коли кажете, що людина — це створіння, яке прагне знань. Отож бог у своїй безмежній доброті, бажаючи втамувати цю людську спрагу, послав у світ свого єдиного сина, а той, заснувавши церкву, доручив їй для охорони скарб свого вчення. Тому не можна протиставити віру і знання, бо наша віра, будучи істинною, водночас є й знанням найвищим і найпевнішим.

— Знанням найвищим і найпевнішим, — хором повторили ченці.

Петрові аж млосно зробилось від тієї настоятелевої відповіді. Його посіла така втома й безнадія, що він не мав уже сили продовжити дискусію і врешті зробив те, що мав зробити зразу, тобто почав завзято виконувати гофмаршалів наказ. Це виявилося легше, ніж він гадав, бо ченці вже підготувались до виселення, їхнє манаття давно було складене на вози, отож не минуло й півгодини, як монастир спорожнів.

Але на цьому не скінчилось. Одного вечора, десь так через тиждень, до дверей Петрового скромного помешкання постукався юнак у пошарпаній одежі, видимо чужій, завеликій на нього, миршавий, худий, закоцюблий і такий брудний та зарослий, що Петр насилу впізнав у ньому того брата Медарда, з яким здибався в монастирській трапезній, колишнього соцініанина й улюбленця старого отця-настоятеля. Переступивши поріг Петрової кімнати, юнак вигукнув: «Їсти!» — і, зовсім знесилений, упав на підлогу. Жадібно проглинувши шмат хліба, якого дав йому сторопілий Петр, Медард простогнав: «Пити!» — а коли напився, тоді розплакався, обняв Петрові коліна й розплакався.

— Спасибі, визволителю мій, завдяки тобі я наново прозрів і позбувся тягаря, що нестерпно гнітив мою душу! Ти допоміг мені зрозуміти твердження: «Два плюс два дорівнює чотирьом» і хибність твердження «Трійка дорівнює одиниці», а також безглуздість висновку Атанасія, ніби єдність у троїстості й троїстість у єдності треба шанувати.

Певний, що нещасному потьмарився розум, Петр покликав денщика й звелів постелити Медардові, хай відпочине та виспиться, може, маячня покине його; але Медарда не вдалось відбути так легко.

— Ви, пане лейтенанте, вважаєте, що я позбувся розуму; але я позбувся розуму не більше, ніж зубожів той хлібороб, що в нього рілля зазеленіла несподівано пишно. Болісні сумніви в питаннях віри, що мучили мене змалечку й погнали мене до соцініан, — догмат про триєдність бога, — не полегшали, коли я повернувся до лона церкви й став членом чернецького ордену. Тільки ви, пане лейтенанте, просвітили мене думкою, що мучитися проблемою триєдності бога непотрібно, бо самого існування бога не можна довести, а отже, можна геть викреслити бога як зайву гіпотезу, що тільки збиває з пуття. Я хочу стати вашим послідовником, пане лейтенанте, хочу ступати вашими слідами, відкидаю віру в бога й хочу бути, як ви, поклонником Правди, поклонником тез «Два плюс два дорівнює чотирьом» і «Все з одного», поклонником Кола, що є, як і Хрест, нескінченним і, як Хрест, є знаряддям страти. Я корчуся під ударами цих думок, ніби під канчуками, і мені здається, ніби мене може щомиті спіткати смерть як кара за ці думки, але кара не приходить, я лишаюся живий, і це зміцнює моє переконання, що я стою на доброму шляху, на шляху до Правди, якої нема без Розуму, так само як нема Справедливості без