Читати книгу - "Наречена Шульца"

листів від лівої опозиції та католицьких середовищ. ">[213]. Видатні мистці й інтелектуали протестували проти змін до конституції, які навічно віддавали Польщу владі партії та Радянському Союзові. Серед тих, хто підписав цей протест, був і Єжи Фіцовський. У відповідь влада наклала на нього заборону публікацій — винахід римських імператорів, але в сучасній оправі.

Юна цим дуже перейнялася. Посеред очевидних зауважень щодо Торговиці й Рєпніна було видно її справжню турботу про Біографа та його родину. То що тепер, на що вони житимуть? Як можна так трактувати мистця? Це ж він і творів Бруно не зможе тепер видавати? Ніхто цього не знав. Як і мало хто знав про таємну зброю Фіцовського, на яку не поширювалася заборона — тексти пісень. Головно завдяки цьому родина Фіцовських могла пережити найгірші часи. „Кольорові вози”[214] у запальному виконанні Марилі Родович лунали вздовж і вшир по всій Польщі. Закликали до танцю навіть партійних бонз, які раптом відкривали в собі циганський порив до свободи, не розуміючи, що підтримують цим „реакційного” письменника.

Пан Єжи, на щастя, встиг видати „Книгу листів”[215] — дуже гарно, з новими, невідомими їй раніше блоками листування. Наприклад, до багатолітнього приятеля Зенона Васнєвського[216], з яким вона не була знайома. Відчувала, що знадобиться папка, а не каталожні картки. Папка із двічі повтореним заголовком, бо занадто нервово замахнулася на своє прізвище: „Юзефа Шелінська”. Складала туди все, що безпосередньо її стосувалося. Нехай не мучаться після її смерті. От ще тільки окуляри для читання і — вперед. Розпочинаємо.

Кілька зворушливих спогадів — Бруно грав у лотерею. Постійно сподівався, що виграє, що закінчаться його матеріальні клопоти. Прораховував з приятелем, що до чого, яку частину лотереї треба викупити, хто вже мав з ним поділитися й не поділився, а виграв сам… чверть лотереї — і цілі шістдесят тисяч! Вистачило б на подорож до Італії чи Іспанії. Вона ніби чула, як він усе це говорить… Але після прочитання наступного листа відклала книжку. Бруно згадував, що вони разом з Юною, його нареченою, їдуть до Закопаного. Васнєвські, бо, здається, за спиною „дорогого Зенка” була ще якась дружина, вочевидь відреагували захоплено. Та він у своїй відповіді волів відмежуватися від цієї ситуації. Наче провінціал, підловлений на залицянні:

„Ви надто романтично собі це уявляєте. Мою наречену знаю вже 3 роки, ми зблизилися 2 роки тому і час від часу по кілька тижнів проводимо разом, але не мешкаємо в одному місці. Ми обоє бідні, вона — скорочена з посади гімназійна учителька, яка шукає роботу”.

Подивилася на дату: 13 липня 1935 року. Тоді вони були в Закопаному, в Ящурівці[217] — світ вирував, Віткаци мірявся з нею силою на руках. А тут просто „скорочена з посади гімназійна учителька”. То лише це міг про неї сказати її палкий коханець і взірець словесних перебільшень? Що ж — чудово. Може, краще не заглядати під лиштву часу… Може, не заглядати…

Скаржився на неї. У листах до Брезів називав її боязкою, та ще й іпохондричною. Та як він смів? Він? Він, який усього боявся й зомлівав при найменшій перешкоді? Він, який доручив їй роль своєї опікунки, твердив тепер, що вона сама потребувала опіки? Нікчемний? Людський… Говорив про неї як про скиглійку, загублену у великому місті, яка постійно скаржиться на відсутність товариського спілкування. Навіщо він це робив? Для кращого самопочуття?

Але чи тепер це її надто сильно зачіпало? Читала, наче про когось чужого. Тож радше жодні нюхальні солі й реланіум їй не загрожують. Хоча трохи обережності не завадить. Спробує ще всього двічі. Якщо знайде щось цікаве. Спроба перша. Може, якийсь лист із датою вже після їхньої розлуки. Будь ласка.

Приятелеві Васнєвському, вже у червні 1937-го, з полегшенням повідомив, що ми остаточно розійшлися. Наше знайомство назвав „смугою страждань і важких часів”. Спростовував повідомлення в газетах, нібито ми побралися. І далі… за звичною схемою… „відчуваю тепер страшну порожнечу й нікчемність життя. Нічого не можу робити, жодної книжки не можу взяти до рук, бо мене жахливо млоїть і нудить”.

Десять років тому її б це справді вразило. Та нині лише подумала: „бідолашний Бруно”. Дурненький Бруно. Безнадійно дурненький Бруно. Отак мучився з нею? Треба було сказати. Я б швидше звільнила і тебе, і себе. То хто ж тоді й навіщо писав мені ці полум’яні листи? Лише тепер справді шкода, що я їх не маю. А може, це й на краще. От вже б наїлася сорому.

Зняла окуляри. Без окулярів краще… Нічого