Читати книгу - "Свій час"

— Спати з комуналами?

— Чому з комуналами? — озивається вона невиразно, нишпорячи десь унизу.

— Тобі ж подобається бути швидшою.

— І згори люблю.

Пхекаю:

— Наступного разу.

Вона вже вдягнена, а я і не помітив, не допильнував; але голос звучить звично, на людській частоті, наче б вона зволила ненадовго сповільнитися для мене, зумисне для коротенької відповіді — і це ще прикріше.

— Неодмінно.

Жодного наступного разу не буде, ми обоє це знаємо, бодай щось відбувається в нас одночасно, у спільному ритмі, в унісон. Трахай столових дівок, Блискавко. А ще краще — комуналок. Вночі. Вона сідає на краєчок ліжка. Слизького і зеленого дім-шпитального ліжка, де ми хтозна-як поміщалися вдвох; а було б кумедно гепнутися звідси саме в отой момент. Що ж, це тобі не дім-трах. Це призначене цілком для іншого її робоче місце.

— А знаєш, Блискавко, на задвірках у кожної людини свій час, — раптом задумливо каже вона. — У кожної. І можна ним керувати. Прискорюватися, сповільнюватися, синхронізуватися… якщо бажаєш. А якщо ні — так і залишаєшся у своєму. І це нормально. Ніхто не лізе в чужий час.

Найбільше це скидається на підставу, провокацію. Напружуюся, вже готовий почути від неї: «плебс-квартал».

Вона озирається через плече і дивиться. І нема нічого особливого в її очиськах. Просто великі, світлі, вибалушені, мов у риби.

— Про задвірки розповідають багато різної фігні, — огризаюся я.

— А ти б хотів?

— Що?

— Свій час.

Це вже відверта підстава, тому слід просто підводитись і забиратися. Але я все-таки відповідаю:

— У мене є. Мій. Робочий. Час.

І додаю геть уже зайве:

— Не дивно, що вони всі лізуть до нас сюди, зі своїх задвірків.

Піднімаю ліквід. Припасовую на поясі, натикаюся пальцями на прямокутний горбик мобільника. Цікаво, чи видають їх шпитальним дівкам; певно що так, у них же трапляються термінові виклики…

Дістаю не для того, щоб покрасуватися перед нею або щось довести. Просто дістаю.

І бачу пропущений дзвінок.

Усе летить під три чорти, все втрачає сенс. Шпитальна дівка, що я навіть імені її так і не взнав, а дупи як слід не помацав, випаровується, наче її ніколи й не існувало. Вони телефонували, а я не відповів. Мене не було на посту, на своєму місці, у своєму часі. А може, я вже завалив завдання. І не знати, чи мене тепер залишать бодай ліквідатором.

Я дивлюся в екран, він і далі світиться, ніяк не погасне, немов завис у часі разом зі мною, вже не спецохоронцем, не ліквідатором, ніким. Здається, я чув колись (від Грома?), що в мобілах існує функція зворотного виклику, що я можу зателефонувати. Сам. Їм. І що їм скажу — що я трахався в дім-шпиталі й тому забив на них, на спецзавдання, на віп-гостя, поклав з прибором?!

Мій час стоїть. Ніколи досі зі мною такого не було, навіть тоді, коли мене відрахували і послали до комуналів, навіть якщо раптом прокинутися вдосвіта і потім не могти заснути… Я пригадав, я звідкись завжди знав, на яку кнопку слід натиснути. Стирчу посеред приміщення і дурнувато витріщаюся на мобілу, що світиться в руці.

Вона дзвонить сама.

Я не знаю, що означає для мене цей дзвінок, щастя і страх замикають одне одного, немов оголені дроти в долоні, і за миттєвим спалахом настає порожнеча. Мені вже байдуже, і я відповідаю, як завжди:

— Блискавка. Слухаю.

— Блискавко, за нашими даними ви відстаєте від об’єкта. Прискорити?

— Що?

Звучить дурнувато. А що вдієш, коли я таки справді кінчений бевзь.

— Ваш робочий час.

— Прискорити.

Насправді я перепитав, тому що знову не зрозумів. Але язик не відтворює нічого, що б нагадувало запитання. Він навіть ворушиться через силу, а губи взагалі не розтуляються.

— Прискорюємо. Блискавко, швидше! Координати…

Координат я вже не чую. Вони записуються просто в мозок, до того ж у спинний, відразу руховою, м’язовою програмою — і я лечу. Лечу, зірвавшись із мертвої точки, прискорюючись на ходу, і це не порівняти ні з чим іншим; коли я намагаюся поставити поряд нещодавнє вовтузіння на ліжку зі шпитальною дівкою, я заходжуся божевільним реготом, і якісь сонні зелені гусені розповзаються в різні боки, почувши цей, можу собі уявити з поправкою на частоту, звук. А були ж прудкіші за мене, шпитальні шльондри.

Брама дім-шпиталю роз’їжджається на боки, повільно, повільно! — копаю ногою в ліквідаторському кованому черевику, і браму зіжмакує, немов папір, сплющує, корчить, пофіг, я вже далеко. Я лечу. Мені вибачили, мені дали шанс. Я не підведу.

Раптом згадую, що так і не прочитав як слід його досьє. І ще гірше: здається, так і забув там, під зеленим ліжком, поміченим моєю спермою. Та ні, звісно ж, воно тут, у чохлі від ліквіда; але в дупу ці довбані папірці. Я впізнаю його, перетворюся на його тінь, він і кроку без мене не ступить — і вклепається у Світ-комуну, і залишиться назавжди, бо вони всі залишаються. А що там робити, як там узагалі жити, на їхніх