Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

байраку, четверо з тих, що на мулах кинулися врозтіч, а озброєні кінні приготувалися до бою. Нас вони мали за кримців. І таки зчепилися б, якби Петро не впізнав у двох озброєних вельможах якихось Нечипора та Саська Федоровича. На них був одяг, який у нас не носять — жупани з застібками, крисаті капелюхи з павичевим пір’ям. Вони поверталися від германського імператора в Січ з листом до тебе. Нечипор казав, що своїм походом у Туреччину ти сильно допоміг хрещеному людові.

— А решта троє хто? — поцікавився гетьман.

— Посланці Рудольфа до тебе ж. І ще одне, може, це має значення… Петро сказав, що всі шестеро на мулах, і ті, що втекли, і ті двоє, що зосталися, були руді. Десь такі, як пан осавул. По-нашому ні слова не тямлять. Петро балакав з тими, що зосталися на суміші мов. Їх переслідує інквізиція; до Нечипора і його супутників вони приєдналися, аби з ними вибратися з католицького світу. Знають про нашого Оникія — звідки, не сказали. Ось усе, що я хотів тобі повідомити. — Сава вклонився й намірився йти.

На обличчя Микошинського, яке досі було поблажливо-іронічним, набігла тінь заклопотаності.

— Дякую, Приблудо. Ти приніс важливу звістку. Нечипор і Сасько Федорович — сотники, мої посланці до імператора Рудольфа Другого.

Озвався Нетудихата:

— Поспішили ми, Богдане, з відбуттям…

— Навпаки, забарилися. Скоро холоднеча справжня вдарить. До того мусимо бути під дахом. Старшина ж, що повернулася, разом з писарем Вороновичем дадуть собі раду. Посланцями передасть імператорові нашого в’язня — брата володаря Сінопа. — Раптом Микошинський запитав: — Синку, на якій відстані ви були тоді від Січі?

— Наші шляхи перетнулися так: ми прямували на північний-схід, бо маємо намір вийти у верхів’я Дніпрових порогів. Сасько Федорович казав Петрові, що їм залишилося два-три дні ходу.

— Нащо вони взяли з собою тих волоцюг? — поцікавився Пилип-цілитель.

— Авжеж, — погодився осавул, — мало нечисті прибивається до нашого товариства… Так ще й ці — руді, хай їм чорт!

Микошинський уважно подивився на осавула, посміхнувся.

— Не переживай, Мартине, там — Оникій.

Сава, хоч і не розумів, про що йдеться, але згадав оповідь Петра про тих чотирьох, що втекли. Зовні вони хоч і були як звичайні люди, проте виразами облич, надто поглядами, нагадували Оникія.

— А ті кінні посланці, що з Саськом і Нечипором… Поміж них також хтось був, хе-хе, моєї масті?

— Ні, пане осавуле, — відказав Сава, — то були біляві люди.

— Гаразд, — мовив гетьман. — Все, що зробив би я, зробить писар Воронович. Нас незабаром наздожене гонець від нього. Шлях, яким рухається обоз, писареві точно відомий. — Микошинський обернувся до Сави. — Ну, синку, дай-но обійму тебе на прощання. — Він пригорнув Приблуду, сказав: — Бувай. Гадаю, до наступного походу ти вигадаєш літаючі човни.

— Авжеж вигадає, — додав Нетудихата, — Але для цього треба, щоб у нього вкрали наречену. — Він також пригорнув Саву, а тоді сказав: — Забери, друже, коритце з їжею, бо там, де ви побували про сало навіть згадувати грішно.

Повітря, що текло балкою, донесло до Сави запах м’ясної юшки. Дві жіночі постаті поралися біля казанця на тринозі над ватрою, яку недавно покинули возії. Наблизившись, Сава поклав біля багаття коритце з наїдками, сказав:

— Подарунок від старшини. — По миті запитав: — Як він?

— Молиться, — відказала Наталка.

Тим часом над балкою на сході зажевріло — займався день. Біля одного з двох наметів, за сотню кроків від багаття, п’ятеро коней обступили копицю сіна. Скоро Сава почув кінське форкання, а ще за хвилину — приглушений шатром голос Петра. Вгадувалися тільки окремі слова: “Святий Миколо-Чудотворцю”, “Батько небесний”, “Пречиста Богородице”. За мить почулося: “Господи, це дар, покара чи випробування? Пробач мені — рабові твоєму невдячному, але, благаю тебе, забери від мене ту здатність, яку я набув, опинившись у тому дивному світі. Тільки ти маєш право на таке…” Сава не розумів, про що прохав у Бога його побратим, але йшлося про щось дуже важливе. Петро стояв навколішки на сіні обличчям до сходу сонця, часто хрестився.

— Петре, чи почує тебе Господь? Адже ти відступився від нього!

Потурнак відповів, не озираючись, і та відповідь була немов би продовженням сповіді чи молитви:

— Бувають випадки, коли від тебе вже нічого не залежить, і ти, щоб вижити, стаєш м’яким, немов глина, вдаєш, що дозволяєш обставинам ліпити з тебе все, що їм заманеться. Єдине, чого не слід допускати ні в якому разі, то це щоб заготовка затверділа. Висохне — і вже ніколи не станеш тим, ким уродився.

— Але ж ти прийняв іслам і, отже, затвердів.

— Не іслам я прийняв, а його мораль. Вірую ж у Бога, ознаки якого спостерігаю в більшості людей ісламського і християнського світів, це — доброта, любов, здатність співчувати. Так, я міняв форму безліч разів, але щораз відновлював її у первинному вигляді, бо ніколи не втрачав властивостей того глею, у який колись удмухнув життя Господь — Бог мого народу. — Петро спробував звестися на ноги, але знову впав на коліна. — Не зможу, — сказав, — доведеться тобі…

— Що? — спитав Сава.

— По скарб їхати. Пам’ятаєш, де сховали?

— Знайду.

— Шукати не треба. Поїдеш балкою до решток тарпана, а тоді повернеш назад, і їхатимеш сотню сажнів. На правому схилі камінь, а над ним — кущ терну. Земля вже, мабуть, замерзла, шаблею не колупнеш, отож захопи сокирку. А я тим часом відлежуся на сіні. Якщо в силу уберуся, вирушимо завтра, удосвіта. Якщо ж ні, то післязавтра. Лишилося їхати півтори дні… Ага, візьми два пістолі, на випадок зустрічі з сіроманцями.

ПІСЛЯМОВА