Читати книгу - "Слово після страти"

Шапка була своєрідним мірилом добробуту в'язня, його, так би мовити, візитною карткою. На голові в новачка шапка сиділа недбало, наче лопух. Вона і зшита була неоковирно, з грубої смугастої мішковини, і за своєю формою нагадувала старечий очіпок минулого сторіччя. Остаточно виснажені в'язні, так звані «мусульмани», восени і взимку натягали мютцен на вуха й очі, щоб хоч трохи захиститись від холоду. Вона правила їм за миску, в яку вони одержували баланду. Такі засмальцьовані шапки есесівці називали «мисками для сала», а їх власників «салоганами».

Бувалий в'язень, який пережив у таборі перші півроку, здебільшого шив собі шапку на замовлення у табірних кравців. Вона хоча й була з тієї самої смугастої мішковини, проте мала зовсім інший вигляд і скидалася на матроську безкозирку з симпатичним трикутничком спереду. Шилася на підкладці і мала картонну чи суконну прокладку всередині, що забезпечувало їй потрібну форму. У такій безкозирці в'язень мав трохи молодцюватий вигляд, а це. свідчило про те, що він подолав важку душевну депресію й голод і сповнений рішучості витримати будь-які випробування. «Передовим» гефтлінгам, таким, як Пауль, шапки видавали із синього сукна. На обох в'язнях, що прийшли до нашого блоку, були шиті на замовлення безкозирки, а це свідчило про їх привілейоване становище. Вони пильно роззиралися довкола, очевидно, когось шукали.

— Кого ви шукаєте? — спитав Жора.

— Земляків, київських, — відповів в'язень з літерою «R» на вінкелі. Це був середній на зріст кремезний чолов'яга з похмурим, суворим обличчям і пшеничними вусами щіточкою.

— Ось у мене на руках ваш земляк, тільки він дуже хворий, — сказав Жора.

Обидва незнайомці підсіли до нас, перевірили номер на моїй куртці, звірили його з номером, витатуйованим на лівій руці, потім помацали мій пульс, і тільки після цього росіянин сказав:

— Його й шукали. Ми од дяді Вані. Звати мене Антоновичем, а це мій друг Ганс. Ми працюємо разом у кравецьких майстернях.

У мене враз оддягло від серця: чомусь вірилося, що ці люди допоможуть мені. Помітно повеселішав і Жора.

— Ходімо в приміщення, бо час не жде, — сказав Антонович.

— А чи знаєте ви, що в нас блоковий — звірюка звірюкою? — застеріг їх Жора.

— Та знаємо цього бізона, — відповів Антонович.

Ми встали і пішли в блок. Мене підтримували з двох боків, і все одно я клешняв, наче п'яний. Перед очима погойдувалася земля і пливли оранжеві кола.

Перед входом у блок сидів днювальний.

— Ми по ділу, — з незалежним виглядом сказав йому Антонович і ткнув у руки пачку сигарет. Приголомшений такою щедрістю, днювальний виструнчився і з доброго дива вигукнув: «Яволь!»

Треба сказати, що тютюн і сигарети в таборі цінувалися як найдорожча валюта, за них можна було підкупити будь-якого блокового, капо, писаря, не кажучи вже про дрібніших холуїв — днювальних, прибиральників, роздавачів баланди тощо. Що й казати, для голодного гефтлінга найдорожчим у таборі був хліб, однак в Освенцімі пайку хліба можна було виміняти на дві сигарети в будь-якому блоці, в будь-яку пору дня і ночі.

Друга пачка сигарет розв'язала язика днювальному, який оберігав сон і спокій штубового Зінгера та Плюгавого Вацека, котрі жили в одній кімнатці. Він сказав, що пана штубенельтестера і пана шрайбера будитиме через годину, а пана блокельтестера, тобто Пауля, який жив в окремій кімнаті, ніхто, крім Вацека, будити не має права. Звичайно він спить до обіду.

Одержавши таку інформацію, ми пішли до шлафзали в глибину лабіринту з чотириярусних нар, де було наше з Жорою місце. Тут мене роздягли догола, і Ганс, котрий, виявляється, був хірургом за фахом, уважно оглянув усі рани і синці на моєму тілі. Крім численних ран на руках, стегнах та на спині, які я одержав на об'єкті «ікс» і в краківській тюрмі, у мене було вже два Освенцімських «гостинці»: твердий розпухлий рубець на попереку — результат удару палицею під час дезинфекції, і велика рана на голові — від удару дрючком під час роботи в штрафній команді, коли задля розваги есесівці стріляли мені в потилицю. Та найгірше було те, що наривали сім пальців, під нігті яких садист Краус заганяв на допитах застругані сірники.

— Треба зняти нігті на семи пальцях, розчистити пальці від гною, вправити виламані мізинці, поставивши на них шини, і продезинфікувати всі рани… — тоном, що не терпів заперечення, сказав Ганс. — Для операції в мене є все, — він поплескав рукою по великій шкіряній сумці, з якої стирчали слюсарні інструменти, — крім одного: немає анестезуючих засобів. Тобі, мій хлопчику, доведеться трохи потерпіти. Згоден?

Звісно, я був згодний, і операція почалася. Перед нею мене нагодували і напоїли чорною кавою, справжньою солодкою кавою — це щоб підкріпити мої підупалі сили.

Операції я не боявся — вірив, що витримаю. Лякало інше: а раптом сюди наскочить хтось із есесівців або Пауль? Тоді всім нам труба. Я розумів, що Ганс і Антонович, допомагаючи мені, наражалися на смертельну небезпеку, і сказав їм про це відверто.

— Знаємо, — суворо відповів Антонович. — Та вовка боятися — в ліс не ходити.

Операція тривала цілу годину. Це була мука, про яку я навіть не підозрював, мука, страшніша за всі тортури, яких мені довелося зазнати досі. Коли я не витримував і починав кричати, Жора затуляв мені долонею рота, і я тільки мурмотів, корчачись від болю і втрачаючи свідомість. Тоді я наче крізь страшний кривавий сон чув лагідне Антоновичеве: «Терпи, козаче, отаманом будеш…» І під кінець Гансові слова:

— Нох айн маль, нох айн маль, ганц венік, унд дан ніхт мер, унд дан фертік.[57]