Читати книгу - "Слово після страти"

Мені здавалося, що операції не буде кінця.

Опритомнівши останній раз, я відчув, що біль, який так мучив мене, різко спав. Навдивовижу чітко запрацював мозок.

Ганс змоченим у спирті бинтом витирав свої закривавлені руки і стомлено усміхався. Він нагадував мені тих німців з аварійної команди на шахті «Гогенцоллернгрубе», які відкопували нас під час обвалу.

— Мені вже не так боляче, — мовив я.

— Не падай духом, — сказав Ганс. — Гестапівці мучили тебе, щоб відняти життя, а я змушений був помучити, щоб повернути тобі життя…

У Ганса був приємний тихий голос, м'які інтелігентні манери, симпатичне, відкрите обличчя, блакитні чисті очі. Виявляється, йому було ще тільки тридцять років, а вже сивина густо припорошила скроні.

Я не знаю, де зараз живе і що робить хірург із Кельна, колишній в'язень Освенціму, комуніст Ганс Максфельд. Якщо він живий, то хай знає, що я, а разом зі мною і сотні Освенцімських в'язнів, яким він рятував життя, схиляємося перед ним за його мужність, душевну доброту, людяність. Він був справжнім німцем.

Із вдячністю дивлячись на Ганса, я шукав найкращі слова, щоб сказати їх своєму рятівникові. Нічого не придумавши, я повторив фразу, почуту мною по радіо на початку війни:

— Гансе, можна бути спокійним за майбутнє німецького народу, в якого є такі сини, як ти.

— Ти великий політик, Вольдемар, — засміявся Ганс. — І любиш голосні слова.

— Гансе, я від щирого серця…

— Гут, гут, операція закінчена, все буде корошо, а нам треба вже йти, — Ганс заклопотано глянув на Антоновича.

Вони тепло попрощалися зі мною і пішли, а я лежав і думав про те, що все-таки на світі більше хороших людей, ніж твердять скептики…

За якихось півгодини у шлафзалі з'явилися штубовий, Вацек, Жора, а за ними Ганс і Антонович. Вони прямували до мене. Я спробував було встати, але Плюгавий великодушно махнув рукою: лежи, мовляв. Отже, питання про мене вирішено.

— А-а, це хундертайнундрайсикхундертайнундзехцік! — вигукнув Плюгавий. — Тим краще. Учора блокфюрер прихильно поставився до нього, а я дав йому добавку зупе. Сьогодні, усі бачили, я пожалів його і не послав на роботу в штрафну команду. А з Паулем самі домовляйтеся, бо на випадок чого… Ви мене не знаєте, а я вас.

Вацек, і оком не моргнувши, збрехав, що нібито сьогодні він пожалів мене і не послав на роботу. На роботу мене не взяв капо Адольф, але Вацекові збрехати, що собаці муху з'їсти. Усе залежатиме від обставин. Може скластися так, що він під час селекції, не роздумуючи, впише мене в списки для відправки в крематорій. А на роботу, справді, може й не послати.

Такий був Плюгавий Вацек — криводушний, хитрий, підступний. Він міг перешерститися в кого завгодно — в янгола, в чорта, — аби тільки мати від цього зиск. Проте за хабара міг по-справжньому допомогти. А можливості в нього були великі. Ще б пак, адже він був третьою персоною в блоці після блокфюрера Ауфмейєра і блокельтестера Пауля. Цей кощавий, миршавий дрантогуз аж трусився, щоб з когось здерти хабара. Брати він умів, але вмів і давати. Мабуть, завдяки цьому й тримався на посаді. Від нього залежало багато що. Через це Ганс і Антонович, поминувши Пауля, звернулися прямо до нього.

Отак роздумуючи, я заснув, а коли проснувся, то відчув себе ніби зміцнілим, хоч усе тіло продовжувало боліти, та це вже був інший біль. Повертаю голову — мені усміхається Жора і показує поглядом на дві миски супу, пайку хліба й шматочок ковбаси. Виявляється, усе це він роздобув для мене у Вацека.

Поки я їв, друг розповів мені про умови угоди між Гансом і Антоновичем, з одного боку, і Вацеком та штубовим Зінгером, з другого. Ганс і Антонович недарма вважалися бувалими гефтлінгами. Коли вони зайшли до Вацека і штубового Зінгера, ті зустріли їх неприязно. Та після того, як Ганс дав їм по три пачки сигарет, проміненти одразу подобрішали, і розмова пішла в потрібному руслі.

— Ви чудово розумієте, — почав Ганс, — що в таборі людина без зв'язків і друзів — ніщо. Наше знайомство може бути обопільно вигідним. Це мій друг Іван, — Ганс показав на Антоновича. — Він старший кравець кравецької майстерні і може зшити вам по костюму. Костюми будуть люкс. А я дам вам по дві пари шовкової білизни, а як завдаток прийміть ось подарунок, — з цими словами Ганс поставив перед есесівськими холуями електричний чайник.

Треба сказати, що електричні чайники в таборі цінувалися промінентами на вагу золота. В них вони готували собі чай, каву, кип'ятили воду, бо сира вода в Освенцімі була непридатна для пиття.

— А що ви хочете взамін? — спитав Вацек, якому така ділова розмова явно припала до душі.

— Небагато, — відповів Ганс. — У вашому блоці живе Іванів брат. Зараз він хворий. Треба йому допомогти стати на ноги, щоб він трохи зміцнів. Зробіть його днювальним або роздавачем їжі. А поки він одужає, треба, щоб його не помічали.

— Ми згодні, — відповів за штубового й за себе Вацек. — Тільки хай виходить на аппелі та інші шикування, які проводитиме Ауфмейєр.

Ну що ж, тоді домовилися, — зрадів Ганс.

— Слово гонору! — з пафосом вигукнув Вацек.

Треба сказати, що Плюгавий дотримав свого слова. Ні він, ні штубовий, ні інші проміненти, навіть біснуватий Янкельшмок «не помічали» мене. Не помічали й того, що Ганс щодня приносив мені продукти, робив перев'язки, лікував мене. Ганс і Антонович також скрупульозно виконували всі пункти угоди. В Освенцімі принцип «я тобі, а ти мені» був непорушний. Протягом наступних двох тижнів мене ніхто не зачепив навіть пальцем, я мав цілковитий спокій. І все це завдяки моїм новим друзям-підпільникам, учасникам Освенцімського руху