Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— Я вчора читала про це в газеті… І подумати тільки, що ми живемо всього за якийсь квартал!

-----

— Ти бачив, що я доторкнулася до горбаня, — вигукнула Розі, коли він умощувався біля неї в таксі. — У театральному вестибюлі. — Він підтяг вище штани, що напнулися на колінах. — Це дасть нам щастя, Джеку. Якщо я бачу горбаня, то мені завжди щастить. Треба тільки доторкнутися йому до горба… Мене аж нудить, що таксі їде так прудко. — Їх шарпонуло наперед, бо таксі несподівано спинився. — Лишечко, ми мало не переїхали хлопця!

Джек Сілвермен погладив їй коліно. — Сердешне малятко, ти дуже стомлена.

Коли вони під’їхали до готелю, вона тремтіла й ховала обличчя в комір хутрянки. Ледве наблизилися до конторки, щоб узяти ключа, як клерк промовив до Сілвермена.

— Тут на вас чекає якийсь джентлмен, сер.

До них приступив гладкий чоловік, виймаючи сиґару з рота. — Я попрошу вас на одну хвилинку сюди, містере Сілвермене.

Розі здалося, що вона ось-ось знепритомніє. Стояла зовсім нерухомо, немов застигши, глибоко сховавши обличчя у хутряний комір.

Обидва чоловіки сіли в крісла й почали пошепки про щось розмовляти, посхилявши близько голови. Крок по кроку, вона приступала ближче до них, дослухаючися. — Ордер… Департамент юстиції… вдався до шахрайства… Що говорив Джек, — не чула, але він кивав головою, немов би погоджуючися. Тоді, зненацька, посміхаючися, мовив лагідно.

— Я слухав усе те, що ви мені говорили містере Роджерз, тепер дозвольте сказати мені. Якщо ви одразу заарештуєте мене, я збанкротую, так само збанкротують усі ті люди, що вклали гроші в цю справу… За якийсь тиждень я зможу ліквідувати все навіть з прибутками… Містере Роджерз, я терплю тільки через нерозумне своє довір’я до інших.

— Тут я нічого не можу вдіяти… Мій обов’язок виконати наказ… Боюся, що мені доведеться зробити трус у вашій кімнаті… Бачите, у нас є деякі додаткові вказівки… — Струсивши попіл з сиґари, він почав читати монотонним голосом: — Джекоб Сілвермен, він же Едвард Февершем, Симон Арбетнот, Джек Гінклі, Дж. Дж. Ґолд… О, у нас непоганий реєстр… Якщо хочете знати, ми чимало приклали праці до вашої справи.

Вони підвелися. Той, що з сиґарою, кивнув худорлявому чоловікові в кепі, що сидів у другому кутку вестибюля, читаючи газету.

Сілвермен приступив до конторки. — Я їду в своїх справах, — сказав він клеркові. — Наготуйте мені, будь ласка, рахунок. А місис Сілвермен ще поживе тут кілька день.

Розі не в силі була щось сказати. Мовчки попростувала вона слідом за трьома чоловіками до ліфту.

— Шкода, що доводиться завдавати вам прикрости, мадам, — мовив худорлявий детектив, доторкаючися до козирка свого кепі.

Сілвермен одчинив перед ними двері кімнати й дбайливо зачинив їх. — Дякую вам за увагу, джентлмени. Моя дружина теж дякує.

Розі сіла на стілець у кутку кімнати. Вона боляче кусала собі язика, щоб стримати тремтіння вуст.

— Ми розуміємо, містере Сілвермене, що це не звичайний злочин.

— Може бажаєте випити, джентлмени?

Вони заперечливо похитали головами. Гладкий запалив нову сиґару.

— Слухайте, Майку, — мовив він до худорлявого. — Обдивіться шухляди й шафи.

— Це такий наказ?

— Якби ми виконували наказ, то одягли б на вас наручні й заарештували, як співучасницю, вашу дружину.

Розі сиділа, поклавши поміж колін холодні як крига руки і, заплющивши очі, похитувалася з одного боку на другий. Коли детективи порпались у шафі, Джек вигодив хвилинку і, наблизившися до неї, поклав їй руку на плече. Вона розплющила очі. — Коли ці чорти заберуть мене, телефонуй до Шаца й розкажи йому все. Впіймай його за всяку ціну, хоч би тобі довелося сколошкати весь Нью-Йорк для цього. — Він говорив нечутно й дуже швидко, ледве ворушачи вустами.

Сливе тієї ж миті пішов разом з обома детективами, що забрали цілу теку листів. Вуста їй були ще вогкі від його поцілунку. Вона очманіло повела поглядом по спорожнілій, мертво-тихій кімнаті. Вгледіла якийсь напис на лявендовому промокальному папері на столі. Це було його письмо, похапцем надряпане. «Продай усе й тримайся. Ти — славна дівчинка». Сльози потекли їй обличчям. Довгий час сиділа вона, поклавши голову на стіл, цілуючи напис на промокальному папері.

IV. Небосяг

Безногий юнак спинився посеред тротуару з південного боку Чотирнадцятої вулиці. На ньому синій светер і синя плетена шапка. Він дивиться, все розплющуючи очі, аж поки вони заповнюють усе паперово-бліде обличчя. На небі пливе дирижабль, блискуча срібляста сиґара, затуманена високостями обережно протикаючи умите дощем небо й м'які хмари. Безногий юнак застиг, спершися на руки посеред тротуару з південного боку Чотирнадцятої вулиці. Серед ніг, що виступають, поспішаючи, худих ніг, кривих ніг, ніг у спідницях і в штанях, ніг у коротеньких, по коліна, штанцятах, він зовсім нерухомий, спершися на руки, дивиться на дирижабль.

Безробітний Джіммі Герф вийшов із Пілітцер-Білдінґ. Спинився біля купи газет на тротуарі, важко дихаючи, дивлячися на блискучий шпиль Вулворської вежі. День був соняшний, блакитне небо нагадувало кольором яйце ріполова. Повернувши на північ, попростував до центру. Коли став віддалятися від Вулворської вежі, вона почала витягатися, немов телескоп. Простував на північ крізь місто блискучих вікон, крізь місто переплутаних алфавитів, крізь місто вивісок з позолоченими літерами.

Весна буяє в клейковині… Скрізь повно золотого достатку, захват у кожнім ковтку. Загальна улюблениця весна буяє в клейковині. Нема кращого печива понад Принц Альберт. Зварна криця, мідь, нікель, чавун. Увесь світ любить природню красу. Розпродаж у Ґумпеля, найнижчі в місті ціни. Зберігайте дівочу постать. Джо Кісс, лямпи, запальники, ґенератори.

Все це змушувало його сміятися стриманим сміхом. Одинадцята година. Він не спав сьогодні. Життя перевернулося шкереберть, він, немов муха, що лізе стелею перекинутого догори дном міста. Його викинули з роботи, він не має чого робити сьогодні, взавтра, післязавтра, післяпіслязавтра. Все, що йде вгору, падає до низу, і не на тижні, а на місяці. Весна буяє в клейковині.

Він увійшов до ресторану й замовивши собі яєшні з беконом і кави з грінками, сидів і їв щасливий, смакуючи кожний ковток. Думки його стрибали, немов табунець лошаків на пасовиську, одурілих від сонця. Біля сусіднього столика чийсь голос монотонно промовляв.

— Легковажність… а я кажу вам, що ми повинні очиститися від цього. Адже ви знаєте, що всі вони члени нашої церкви. Нам відома ця історія. Йому порадили усунути її. А він сказав: «ні, я хочу простежити до краю».

Герф підвівся. Знову треба йти. Вийшов із ресторану, все ще відчуваючи смак бекону на язиці.

Вжито