Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

* * *

Флемінг нервував, як ніколи.

Навіть програвшись до нитки у харбінському клубі леді Чеддерс, він почувався повністю у своїй тарілці!

Навіть коли, рятуючи життя Алекса Мак-Міллана, мчав нічними вулицями Харбіна до британського консульства, відчував шалений адреналін та дивовижну впевненість!

Але зараз… Це був його перший професійний досвід такого серйозного формату!

Занурений у роздуми Флемінг здебільшого автоматично продемонстрував схожому на гобліна рябому чоловічкові у військовій формі свої документи, повернув простягнуту йому папку, знайшов своє ім’я у списку акредитованих іноземних журналістів і розписався у графі навпроти.

Відмітивши свою акредитацію, він уже збирався пройти у зал, коли отой рябий чоловічок за конторкою подав голос:

— А містер Мак-Міллан, ваш колега? Він сьогодні вранці не відмітив свою акредитацію.

Ян аж розгубився від несподіваного усвідомлення того, що оцей непоказний рябий щур володіє англійською і запитав його отак прямо.

— Так, маєте рацію, його немає… — зусиллям волі опанувавши себе, люб’язно відповів Флемінг.

— Його судове засідання хіба не цікавить? — гмикнув рябий. — Ви ж, здається, разом із ним прибули до Москви й оселилися в «Націоналі»?

Звісно, вони усе знають, усіх іноземців контролюють… Треба бути справжнім дурнем, щоб сподіватися, що буде інакше.

Треба бути вкрай обережним й інших попередити — розмовляти лише про незначущі речі. Їх слухають. Їх розуміють! І Алекс… він же збирався потім піти на зустріч з якимось людьми… А якщо його і на вулиці будуть пантрувати?

— У нас із паном Мак-Мілланом взаємовигідний розподіл праці, пане…

— Товаріщ Сабуров, — відказав той. — Панове — це у вас…

— Товаріщ Сабуров, — повторив Флемінг, усміхаючись. Це кумедне прізвище повеселило Яна. Раптом він відчув себе вільніше… — Розумієте, товаріщ Сабуров, містер Мак-Міллан терпіти не може одноманітності судових засідань. А я обожнюю писати гарячі матеріали. Тож… від кожного по здібностях, кожному… за потребами… Здається, якось так говорив ваш товариш Ленін…

Рябий щур криво усміхнувся. Флемінг видихнув.

Цитату, яка так влучно злетіла з його язика, він випадково підгледів ще у Харбіні в якійсь статті про совдепію…

Але ось же, стала в пригоді!

А далі Ян перетворився на одне суцільне вухо, аби не впустити нічого із того, що відбувалося у Колонному залі колишнього Дворянського зібрання, який тепер слугував залою суду.

Швидко занотовуючи усе, що видавалося йому важливим, Ян одночасно намагався у голові вибудувати зв’язний текст, який Алекс Мак-Міллан відправить до Лондона.

«Чорт!» — обурювався він, вдивляючись у понурі обличчя своїх співвітчизників, британських інженерів «Метрополітен Віккерс».

Поки обвинувач Вишинський таврував та ганьбив нещасних англійських метробудівничих, вони були, наче з хреста зняті. Кивали головами, висловлюючи згоду кожному новому словесному нападу Вишинського.

«Та вони наче заведені, в усьому підтакують обвинуваченню! Як же їх можна захищати, коли вони згодні з усім, що на них чіпляють! — подумки обурювався Флемінг. — Схоже на те, що їх добряче залякали…»

Під час короткої проміжної перерви Ян устиг перекинутися кількома словами з колегами і одним з обвинувачених.

Потроху у нього почала вимальовуватися розповідь, яку можна було 6 із номера в номер продовжувати, ведучи читача до завершення судового процесу…

«…Що ж, сьогодні, 12 квітня 1933 року наші читачі мають унікальну можливість дізнатися цю історію з перших рук, просто з зали судових засідань, де відбувається це жалюгідне судилище над нашими співвітчизниками…» — сміливо вивів Флемінг. Рядки лягали один за другим і що далі він писав, то твердішою ставала його рука і зростала впевненість. Він не буде боятися совєцьких щурів! Він британський журналіст і буде писати правду! Правду, про яку мусить дізнатися увесь світ.

«Зрештою, усе виглядає вельми не до честі радянського уряду, — повів далі він. — Ось враження, які вдалося скласти під час перебігу першого дня розгляду цієї неприємної справи та вислухавши потік обвинувачень прокурора А. Вишинського, — продовжував Ян. — Відомо, що співпраця „Метрополітен Віккерс“ з імперською Росією розпочалася ще до революції і була успішно поновлена у 1923 році уже з радянською владою…

Цьогоріч СРСР повинен був розплатитися з „Метрополітен Віккерс“ за поставлене і змонтоване компанією обладнання.

Сума справляла враження: кілька мільйонів рублів золотом і півтора мільйона фунтів стерлінгів, яких у країни, виснаженої військовими потрясіннями, голодом та розрухою просто не було.

З огляду на події, що послідували за тим, можна припустити, що радянський уряд почав шукати не надто гідні способи скорочення боргу, наприклад, шляхом висунення претензій до „Метрополітен Віккерс“, звинувативши компанію у неякісно змонтованому обладнанні та пов'язаній із цим аварії на виробництві. Останнє справді мало місце. Однак наші співвітчизники змогли чітко пояснити ці прорахунки непрофесійністю радянських монтувальників, та, що найгірше, небаченими для британської ретельності ударними темпами роботи, за яких годі належно дотримуватися якості.

Тоді, вочевидь, в ОДПУ, не довго думаючи, знайшли інше пояснення: саботаж і диверсія британських спеціалістів!

Схоже, радянський уряд не дуже переймається тими зовнішньо-політичними та економічними наслідками, які може викликати подібне приниження та безглуздий наклеп, зведений на наших співвітчизників, що прибули до радянської Росії з метою співпраці.

Але про все по-порядку.

Особлива увага ОДПУ щодо компанії „Метрополітен Віккерс“ давно не була таємницею для тих, хто мав відношення до діяльності компанії в Росії… — строчив Ян Флемінг. — У грудні 1932 року з'явилися перші ознаки того, що увага з боку ОДПУ посилюється… Одного разу, ближче до завершення 1932 року, під Ленінградом пропала літня російська домробітниця на прізвище Рябова, що працювала у родині співробітника „Метрополітен Віккерс“ Макдональда. Більше її не бачили і звісток про неї не було. Потім у січні секретаря компанії Анну Кутузову заманили в ОДПУ, де протримали близько доби і допитали. Відчуття, що в будь-який момент може початися атака, стало настільки гострим, що Монкхауз, головний представник компанії в Москві, вирушив до Англії, маючи намір роз'яснити положення справ радянському торговому представнику в Лондоні. В ході зустрічі з ним Монкхаузу були дані категоричні запевнення, що боятися „Метрополітен Віккерс“ нічого, що компанія має дуже хорошу репутацію і що ніяких претензій ні до Монкхауза, ні до інших співробітників немає. Тому Монкхауз може повертатися в Росію і продовжувати свою роботу без найменших побоювань стосовно будь-яких переслідувань…

…За день до арештів Монкхауз говорив Родену, одному з інженерів компанії, який виїхав до Англії 12 березня, що, згідно з дослідженням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе, перспективи компанії в Росії були райдужні, як ніколи…

Незважаючи на все це, ОДПУ провела обшуки в офісах компанії і оселях співробітників, 19 із 40 співробітників компанії були арештовані…

Зовсім скоро, шановні читачі, у мене