Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

— У перервах між засіданнями, в умовлений час, скажімо, о 12:00 виходитимете до туалету і кидатимете через кватирку ваші цидулки… Я чекатиму на ваше послання внизу. Або ж знайду якогось хлопчика, який підбиратиме їх і носитиме мені, а я в свою чергу телеграфуватиму ваші тексти на Лондон. Головне — знайти вікно, яке 6 відчинялося.

— Головне, щоб хлопчик не носив мої нотатки одразу на стіл в ОДПУ, — мляво відповів Флемінг, потягуючи зі своєї фляги.

— Як хочете, мій друже, — усміхнувся Швед. — Тоді усе робитимете сам.

— Ні-ні, не думайте, що я сумніваюся у вас… Але ці російські хлопчики… — стурбовано пробурмотів захмелілий Ян знову. — Одного разу мені на очі втрапила історія про якогось Павлушу Морозова, що здав більшовикам рідного батька і діда, яких вважали занадто заможними…

— Куркулями, — поправив Марко.

— І це в радянській Росії називається геройством? — завершив Флемінг. — Дика країна! Дитина здає більшовикам своїх родичів і це вважається геройством! Я б навіть свою матусю не здав, хоч вона, повірте, іноді здатна виїсти мені мозок десертною ложечкою…

Марко гмикнув.

— От бачите, а ще намагалися переконати мене у порядності совєцької влади! Не смішіть мене так, Яне. Буду я вам за хлопчика на побігеньках… Крім того, я матиму ще деякі справи, тож мені краще не входити до зали суду.

— Справи у Москві… — проказав Флемінг, зітхнувши скрушно. — Друже мій… Це ж Москва! Це радянська Росія! Я вас не відпущу самого блукати вулицями цього непевного міста! Там усюди оці ОДПУшні нишпорки, оці совєцькі щурі!

Марко розсміявся. Відповів тихо, нахилившись до Яна.

— Повірте, то тільки звучить так страшно… До того ж… Хіба ми не британські журналісти, піддані Її Величності, щоб боятися совєцьких щурів?

* * *

Розкіш та помпезність «Націонали)» вразила Яна Флемінга з першого погляду. Побудований у 1900-1902-му роках за проектом петербурзького архітектора Олександра Іванова, готель «Національ» свого часу вважався одним із найреспектабельніших місць у Москві.

Після більшовицького перевороту він утратив свій первісний престижний статус і перетворився на гуртожиток для совєтських чиновників. До переїзду у Кремль, на третьому поверсі, у люксі № 107 мешкали навіть Ленін із Крупською… Однак совдепії потрібно було налагоджувати зв’язки з Європою, вражати іноземних гостей і демонструвати респектність країни Рад… Осоромитися перед іноземцями, звиклими до сервісу європейського рівня, що прибували до Москви у форматі дружньої співпраці, совєцька влада ніяк не могла.

Вже у 1931-му у пошарпаній будівлі «Націонали)» розпочалася масштабна реконструкція та реставрація колишньої розкоші інтер’єрів.

Щоб надати готельним приміщенням відповідного блиску, сюди звозили меблі з Царськосільського й Анничкового палаців та решти недограбованих більшовиками резиденцій вивтіканих московських й петербурзьких аристократів…

Правда, античних муз та Аполлона — вишукане майолікове панно, що прикрашало аттік будівлі і цілком природно вписувалося у попередню концепцію, замінили на інше, яке возвеличувало працю совєцького громадянина і було виконане у стилі монументальної агітації та пропаганди.

Та навіть ця прикрість не могла спотворити величі «Націоналю», а у 1932-му готель відкрив свої двері новим відвідувачам.

Отож Флемінг був зачарований, бо не очікував побачити щось подібне.

— Що скажете, Алексе? — плюхнувся він на ліжко, вистелене оксамитовим покривалом. — Оберете собі оцей номер, з видом на Кремль, чи той, інший?

— Інший, — коротко відповів Марко. — Відпочивайте, мій друже. Завтра нас чекає багато роботи…

Проте Ян і не думав дати собі спокою. Уже за десять хвилин він постукав у двері Шведового номера і поцікавився, чи спуститься той вечеряти до ресторану і чи не планує прогулятися весняною Москвою…

Марко крутонув біля рота пальцями, немов замикаючи його на замок.

— Яне… Ви усвідомлюєте, де ми знаходимося? — запитально поглянув він на Флемінга, коли спускалися у ліфті. — Менше говорімо.

* * *

Швед прокинувся ще до світання. Розсунув важкі шарлатові портьєри і глянув у вікно.

За склом Тверською уже гуркотіли автомобілі та рухалися перехожі.

У передранковій сутіні вони видавалися сірими тінями, що поспіхом зникали з поля зору, танули, тільки-но сягнувши протилежного кута віконної рами.

Відчуття, що він знаходиться у самому лігві звіра, не полишало Марка. То Флемінг сприймає усе як розвагу. Як пригоду…

Але не він.

Занадто близько він знайомий із цим звіром. Занадто добре знає його повадки.

Ще звечора Марко уважно оглянув номер — очевидних ознак підслуховуючих пристроїв не виявив, та вони могли бути заховані де завгодно: у завитках розкішної ліпнини під стелею, і в телефонному апараті, і навіть десь у вотерклозеті…

Найважливіше завдання на сьогодні — контакт із Данусею.

Коротка інструкція перед від’їздом затесалася в пам’ять і Швед прокручував її знову і знову…

«Там, у Москві, у „Націоналі“ працює покоївкою наша людина. Цим каналом зв'язку ми ще жодного разу не користувалися, а впроваджували довго і ретельно, тож вважайте, будь-яке викриття агента Данусі поставить під загрозу усю нашу подальшу роботу. Через неї маєте отримати важливу інформацію…»

О сьомій ранку за дверима Маркового номеру почувся легкий шурхіт.

Хтось тихенько постукав.

Підійшов, прочинив двері.

— Готельна обслуга, — почулося англійською.

Марко відчинив, не приховуючи здивування.

Перед ним стояла молода жінка. Кароока, чорнява з ретельно зчесаним волоссям.

На ній була темно-синя форменна сукня і білий накрохмалений фартух.

— Містере Мак-Міллан? — запитала вона.

— Саме так.

— Доброго ранку, — проказала вона майже досконалою англійською. — Перепрошую, що турбую, я ваша покоївка. Коли накажете прибрати у номері? — хитнула головою.

Біла накрохмалена коронка у волоссі хитнулася у такт її кивку.

Вона дивилася на нього, примруживши очі горіхового кольору.

— Міс, тільки не зараз! — роздратованим голосом проказав Швед. — Прибирайте номер за моєї відсутності, будь-ласка, а не коли я тут!

Дівчина тим часом пройшла усередину, дістала з-за нагрудника фартуха аркуш паперу й олівець.

— Так, звичайно, — проказала уголос ввічливо, як і належить обслузі готелю. — Як накажете, містере Мак-Міллан.

— Тільки нічого не мацайте! Усе нехай залишається на своїх місцях… — так само невдоволено проказав Швед.

Вона нахилилася над аркушем і старанно вивела українською:

«Я Дануся. Закінчую зміну об 11:00. Де і коли?»

— Так, звичайно! — відповіла вона уголос знову. — Звісно, я не торкатимуся ваших речей, тільки приберу у ванній та зміню рушники.

«Головний телеграф. При вході. 13:00» — відписав нижче Швед.

Вона уважно подивилася на нього. Губ торкнулася легка посмішка.

Дануся швидким рухом зім’яла аркуша і вказала поглядом на сірники.

Швед кивнув.

Вона повернулася і пішла, притуливши пальця до вуст на прощання.

Коли вона зникла за дверима, Швед розгорнув аркуша.

Якусь мить вдивлявся у написаний українською рядок…

Чиркнув сірником. Підпалив аркуш, кинувши його на мідну тацю.

Усміхнувся своїм думкам. Тепер, у