Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

сидів Едвард. Вона подзвонила у двері, їй відчинила потворна служниця і повідомила, що Оснати вдома теж нема. Однак ця подруга, залишаючи маєток, кинула погляд на вікна і в одному з них, у бібліотеці Едварда, помітила чиєсь обличчя, яке одразу зникло. На цьому обличчі — обличчі Оснати — було написане невимовне страждання, відчай і жалюгідна безпорадність. У це було важко повірити, адже зазвичай воно демонструвало зарозумілість, проте жінка готова була заприсягтися, що в ту мить на неї дивились сумні очі бідолахи Едварда.

Відтоді Едвард почав гостювати у мене трохи частіше, а його натяки набули конкретнішого змісту. Його розповіді здавалися малоймовірними навіть для давнього та сповненого легендам Аркгема, однак він визнав темну природу своїх досліджень з такою непідробною щирістю і переконливістю, що виникали сумніви у його душевному здоров’ї. Дербі розповідав про жахливі зустрічі в усамітнених місцях, про циклопічні руїни в лісовій гущавині штату Мен, де широченними сходами можна було спуститись у безодні похмурих таємниць, про заплутані лабіринти, якими можна було пройти крізь невидимі стіни і опинитися в інших вимірах простору й часу, а також про обмін душами, що дозволяв вивчати потаємні закутки інших світів, в інших континуумах простору й часу.

Подеколи на підтвердження своїх божевільних натяків він демонстрував предмети, що геть мене спантеличили — то були речі неможливих кольорів і дивні на дотик, яких не зустрінеш на нашій землі, чиї чудернацькі викривлені форми та грані не відповідали жодному відомому призначенню і порушували всі закони геометрії. Ці предмети, за його словами, потрапили сюди з «потойбічного світу» і тільки його дружина знала, як їх дістати. Часом — завжди пошепки — він настрахано і плутано розповідав про старого Ефраїма Вейта, якого свого часу бачив у бібліотеці коледжу. Ці згадки не стосувалися нічого певного, однак, схоже, були дотичні до його страшних сумнівів, а саме, чи справді старий маг помер — у духовному і фізичному сенсі.

Час від часу Дербі різко уривав потік одкровень, і мені навіть спадало на думку, що Осната могла мати певну владу над його мовою і на відстані змушувати чоловіка замовкати за допомогою якогось телепатичного гіпнозу — вона ще в школі володіла цим даром. Немає сумніву, вона підозрювала, що він розповідав мені про деякі речі, адже протягом кількох тижнів намагалася припинити його візити словами і поглядами дивної сили. Едвардові коштувало чималих зусиль навідувати мене, адже хоча він і вдавав, що збирається іти куди-інде, якась невидима сила перешкоджала його рухові або на певний час змушувала забути про мету прогулянки. Його візити зазвичай припадали на той час, коли Осната ішла, як він дивно висловився, «переселятися у своє власне тіло». Але пізніше вона про все дізнавалася — слуги стежили, куди він іде і звідки повертається — та, вочевидь, вирішила поки що не вдаватися до рішучих кроків.

IV

Одного серпневого дня, коли я отримав телеграму з Мену, минуло вже три роки Едвардового подружнього життя. Ми з ним не бачилися два місяці, і я чув, що він поїхав «у справах». Осната начебто поїхала разом із ним, хоча пильні міські пліткарі подейкували, що за подвійними фіранками у вікнах їхнього дому когось бачили. Ці ж самі городяни стежили за слугами, коли ті щось купували у крамницях. І ось тепер начальник поліції Чесанкука телеграфував мені про брудного божевільного, який вибіг із лісу, вигукуючи якісь нісенітниці і благаючи мене про допомогу. То був Едвард — він пам’ятав лишень своє та моє ім’я та ще адресу.

Чесанкук розташований поруч із великим, густим і погано дослідженим лісовим масивом у штаті Мен, тож аби дістатися місця, я мусив цілий день трястися автомобілем по вибоїстій дорозі на тлі зловісно-фантастичного пейзажу. Дербі знайшовся у комірчині міської ферми, його стан змінювався від шаленства до цілковитої апатії. Він одразу мене упізнав і сипнув потоком незрозумілих, переважно недоладних слів:

«Дене, заради Бога! Шоґґотова прірва! Шість тисяч сходів долі… Гидке гидомир’я… Я б нізащо не дозволив їй узяти мене з собою, і ось я тут… Йя! Шуб-Ніґґурат!… Звелася постать з вівтаря, і п’ять сот завило… Той, у каптурі, пробекав «Камоґ! Камоґ!» — таємне ім’я старого Ефраїма у ковені[158]… я був там, куди вона обіцяла не брати мене… Щойно мене замкнули у бібліотеці, і от я там, куди вона пішла з моїм тілом — у тому місці, де цілковите блюзнірство, в диявольській прірві, де починається царство пітьми і чатовий при вході… Я бачив шоґґота — він змінив подобу… я не можу цього витримати… Я не витримаю цього… Уб’ю, хай тільки ще раз вона забере мене туди… Уб’ю цю тварюку …її, його, оте… Я його вб’ю! Своїми руками!»

Мені знадобилося не менше години, аби його заспокоїти, і нарешті Дербі стих. Наступного дня у селі я роздобув для нього пристойний одяг, і ми вирушили до Аркгема. Напад шаленої істерії минув, і Дербі більше мовчав, хоча коли автомобіль проїжджав Огасту, він раптом забурмотів під носа щось незрозуміле — складалося враження, що вигляд міста викликав у нього неприємні спогади. Було очевидно, що у нього немає бажання повертатися додому, і, враховуючи, якими фантастичними одкровеннями про дружину він збирався зі мною поділитися — одкровеннями, поза сумнівом, породженими якимись воістину гіпнотичними випробуваннями, я вирішив, що для нього буде краще туди не повертатись. Я подумав, що міг би на якийсь час дати йому притулок у своєму домі, хоч би яким непорозумінням із Оснатою це могло обернутися. Пізніше допоміг би йому розлучитися, адже з усього виходило, що певні психологічні чинники робили цей шлюб згубним для нього. Коли ми виїхали на відкриту місцевість, Дербі знову затих і спершу закуняв, а потім і заснув на сусідньому сидінні.

Коли ми надвечір їхали через Портленд, він знову забурмотів, цього разу розбірливіше, і я почув про Оснату вже геть божевільні одкровення. Вочевидь, вона цілеспрямовано розхитувала йому психіку, бо Едвард наплів цілу купу небилиць. Судячи з кількох уривчастих фраз, його теперішній стан не був чимось незвичайним. Вона узяла його під свій контроль, і він знав, що одного дня вже не відпустить. Тепер, ймовірно, вона була змушена дати йому волю лиш тому, що не могла надто довго контролювати. Осната постійно брала з собою його тіло і відбувала з ним у невідомі місця для здійснення невідомих ритуалів, а його залишала у своєму тілі і замикала в домі, нагорі. Іноді їй бракувало сили, тоді він раптово опинявся у своєму тілі, однак у якомусь далекому, страшному і незнайомому місці. Бувало, вона знову заволодівала ним, хоча їй це не завжди вдавалося. Нерідко він опинявся сам у таких-от місцях… де я його знайшов… і тоді йому доводилося шукати дорогу додому, долаючи величезні відстані і благаючи водіїв на дорогах підвезти. Якщо випадала така нагода.

Але найгіршим було те, що Осната поступово навчалася тримати його під своїм контролем дедалі довше. Вона мріяла стати чоловіком — повноцінною людиною, тому і трималася за Едварда, розгледівши в ньому поєднання витонченого інтелекту і слабкої волі. Рано чи пізно їй би вдалося вигнати його душу і зникнути з тілом — зникнути, аби стати великим магом, як її батько, а його покинула б напризволяще у жіночій оболонці, яка навіть не була цілковито людською. Так, тепер він знав правду про її інсмутську кров. У давнину