Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Поки Дербі бурмотів, я уважно до нього прислухався, аби перевірити своє попереднє враження від змін у ньому. Парадоксально, але він, здавалося, був у кращій формі, ніж зазвичай — міцніший, краще розвинений, без будь-яких ознак хворобливої немічності, спричиненої звичкою до ледарювання. Складалося враження, що він був по-справжньому активним, уперше за своє усамітнене життя, його тіло здавалось натренованим, тож я зробив висновок, що енергія Оснати спрямувала його сили і волю у колію активного й рухливого способу життя. Але саме зараз його мозок перебував у жалюгідному стані, він бурмотів нісенітниці про свою дружину, чорну магію, старого Ефраїма і про якісь одкровення, що мають переконати навіть мене. Він повторював імена, які я пам’ятав із давно прочитаних заборонених книжок, і часом змушував здригатися від переконливої логіки своїх фантастичних вигадок, від вражаючої послідовності думок. Він коли-не-коли робив паузи, нібито збирався на силі, щоб нарешті зізнатися у чомусь жахливому.

— Дене, Дене, невже ти його не пам’ятаєш — дикі очі, розкошлана борода, вона так і не посивіла… Якось він кинув на мене погляд — ніколи його не забуду. А тепер вона дивиться на мене такими ж очима. І я знаю чому! Він знайшов її — ту формулу — в Некрономіконі. Я поки що не зважусь назвати сторінку, але як назву, ти сам прочитаєш і все зрозумієш. Тоді ти знатимеш, що мене поневолило. Одне за одним, одне за одним — тіло за тілом, тіло за тілом — він взагалі не збирався помирати! Вогонь життя — він уміє розірвати зв’язок… цей вогонь здатний жевріти, навіть коли тіло вже померло. Я тобі натякну, а ти, можливо, здогадаєшся. Слухай, Дене, а знаєш, чому моя дружина докладає стільки зусиль, аби писати з нахилом ліворуч? Ти коли-небудь бачив рукописи старого Ефраїма? Хочеш знати, чому я здригнувся, коли якось побачив зроблені нею поспіхом нотатки?

Осната… а чи існує взагалі така жінка? І чого це вважають, що у старого Ефраїма в шлунку була отрута? Чому Ґілмени шепочуться, що він верещав, як налякана дитина, коли збожеволів і Осната зачинила його у глухій кімнаті на горищі, де був іще й той — інший? Чи не була там зачинена душа старого Ефраїма? Хто там кого зачинив? І чому він стільки місяців шукав кого-небудь із ясним розумом і слабкою волею? Чому він проклинав усе на світі, коли у нього народилася дочка, а не син? Скажи мені, Деніеле Аптон, що за диявольський обмін відбувся у жахливому домі, де та нечестива почвара мала владу над довірливим і слабким дитям, напівлюдиною? І чи не зробив він те саме, що і вона врешті-решт намагається зробити зі мною? Скажи мені, чому ця істота, яка називає себе Осната, пише зовсім інакше, коли залишається сама, так що її почерк не відрізнити від…

Тоді це і сталося. Голос Дербі посеред гарячкової тиради піднявся до вереску, і раптом він затнувся і замовк, наче його вимкнули. Я пригадав попередні бесіди у мене вдома, коли його одкровення несподівано різко уривалися і коли я майже вірив у невловиму телепатичну силу Оснати, яка змушувала його замовкнути. Втім, цього разу все було цілком інакше і, як мені здалося, значно страшніше. На якусь мить його обличчя до невпізнанності спотворила гримаса, і він здригнувся усім тілом, наче усі кістки, внутрішні органи, м’язи, нерви і залози пристосовувались до цілком нового тіла, інших реакцій та іншої свідомості.

Не можу сказати, що саме було найгіршим, але на мене накотилася нездоланна хвиля відрази і нудоти. Паралізуюче відчуття неприродності й жаху того, що відбувалось поруч, було настільки потужним, що я ледь не випустив кермо із рук — поруч сиділа істота, яка не мала нічого спільного з моїм давнім другом, а радше була схожа на дивовижного прибульця з потойбічного світу, на диявольське осереддя невідомих і лиховісних космічних сил.

Я лиш на мить втратив самовладання, але навіть цього вистачило, аби мій супутник перехопив кермо і змусив мене пересісти на його місце. Смеркалося, і вогні Портленда лишилися далеко позаду, тож я майже не міг розгледіти його обличчя. Однак я помітив, як очі Дербі спалахнули неземним вогнем, і зрозумів, що він переживає зараз дивний сплеск енергії, такий невластивий його звичайному темпераменту і уже давно помічений сторонніми спостерігачами. Здавалося дивним і неймовірним, що апатичний Едвард Дербі, який ніколи не умів наполягти на своєму і так до пуття й не навчився кермувати автомобілем, віддавав мені накази і вирвав кермо із рук, але саме так і сталося. На якийсь час він замовк, і я, охоплений незрозумілим жахом, навіть зрадів цьому.

У світлі вуличних вогнів Біддефорда і Сако я бачив його міцно стиснуті губи і здригався від нездорового блиску очей. Люди казали правду — у цьому настрої він був з біса подібний до своєї дружини і старого Ефраїма. У мене не викликало подиву, чому в такому стані він викликав несприйняття — було в ньому щось неприродне і диявольське, і я гостро відчував зловісний сенс переміни, бо щойно чув усю його маячню. Цей чоловік — а я з самого дитинства дуже добре знав Едварда Пікмана Дербі — був незнайомцем, прибульцем з незвіданої чорної безодні.

Він сидів мовчки, допоки ми знову не опинились на неосвітленій ділянці дороги, а коли заговорив, голос його здався мені незнайомим, він видавався глибшим, твердішим і рішучішим, навіть акцент і вимова змінилися, у тім голосі було щось неясне і тривожне, але що саме, я не міг розпізнати. Здається, у його звучанні я вловив непідробну стриману іронію — не ту побіжну і безглуздо зарозумілу псевдоіронію молодих «розумників», яку Дербі запозичив у студентському середовищі, а якусь загрозливу, приземлену, всеохопну і зловмисну. Я був дуже здивований тим, як швидко він відновив самовладання після нападу, панічного патякання.

— Будь ласка, забудь цю істерику, — казав він. — Ти ж знаєш, у якому я стані, і, сподіваюся, вибачиш мені. Певна річ, я страшенно вдячний, що ти погодився підвезти мене додому, але всі ті нісенітниці, що я нагородив про свою дружину, забудь; забудь геть усе. І не таке трапляється, коли надто захопишся дослідженнями у подібній сфері. Моїй філософії не бракує незвичних концепцій, і коли мозок перевтомлюється, народжуються різноманітні чудасії. Треба відпочити від усього цього, і ти, мабуть, не бачитимеш мене якийсь час, проте не покладай провину за це на Оснату.

Звісно, наша подорож вийшла доволі дивною, але насправді все дуже просто пояснити. У північних лісах збереглися стародавні індіанські реліквії — священні камені і все таке, що мають велике значення для фольклору, і ми з Оснатою їх досліджуємо. Пошуки були непрості, і, схоже, я трохи очманів… Коли повернуся додому, треба буде кого-небудь послати по мій автомобіль. Місяць спокою — і я цілком оклигаю.

Не пригадую зараз, що саме я відповідав своєму супутникові, бо всі мої органи чуття волали: поруч — чужий. Усвідомлення неосяжного космічного жаху посилювалося щохвилини, аж поки я, зрештою, не відчув маніакального прагнення якнайшвидше поставити крапку в нашій подорожі. Дербі не виявляв бажання передати мені кермо, і я навіть зрадів тому, на якій великій швидкості ми проминули Портсмут і Ньюберіпорт.

На перехресті,