Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем

За життя письменника повість друкувалася тричі: в альманасі О.Ф. Смірдіна «Новоселье» (1834. — Ч. 2. — С. 479‒569); у збірнику «Миргород» (СПб., 1835. — С. 95‒215); у «Сочинениях Николая Гоголя» (СПб., 1842. — Т. 2. — С. 383‒483). Рукопис твору не зберігся.

В єдиному наявному екземплярі «Миргорода» видання 1835 р. є передмова до «Повісті…», знята надалі Гоголем з уже згадуваних причин. В альманасі «Повість…», датована 1831 р., вийшла з підзаголовком «Одна з ненадрукованих бувальщин Пасічника рудого Панька». При цьому в листі до М. Максимовича від 9 листопада 1833 р. Гоголь, вибачаючись, що не може нічого дати до його альманаху «Денница», писав: «Смірдін з інших уже рук дістав одну мою старовинну повість, про яку я зовсім було призабув і яку соромлюсь назвати своєю; втім, вона така велика й недолуга, що ніяк не пасує до вашого альманаху». А вже за місяць, 3 грудня 1833 р., Пушкін записав у щоденнику: «Вчора Гоголь читав мені казку як Ів[ан] Ів[анович] посварився з Ів[аном] Тимоф[ійовичем] — дуже оригінально й дуже смішно» (Дневник А.С. Пушкина. — М., 1923. — С. 38). Коли ж насправді була написана повість, сьогодні точно встановити навряд чи випадає. Хіба що, спираючись на відому манеру Гоголя маніпулювати датами, яка дала про себе знати ще при листуванні з батьками з Ніжина, вважати часом створення повісті кінець 1833 р. Як зауважив один з перших коментаторів М.І. Коробка, «датування ранішим часом — звична манера Гоголя» (див. коментар: Гоголь Н.В. Полн. собр. соч.: В 5 т. — СПб., 1912‒1915. — Т. 2. — С. 422). Таким чином, повісті, написаній, судячи з усього, раніше за інші твори збірки, Гоголем було визначене фінальне підсумкове місце в його рефлексіях про Мир-Город.

«Повість…», за всієї зазначеної Пушкіним оригінальності, певним чином успадкувала попередню літературну традицію, про що, зокрема, свідчать щедро зазначені дослідниками текстуальні перегуки з романом В. Наріжного «Два Ивана, или Страсть к тяжбам» (М., 1825). В. Наріжний, а за ним і Гоголь, увічнили в літературі характерні для побуту української шляхти постійні судові позови. Про них згадує Гоголь («Засвідчую моє шанування дідусеві. Скажіть, прошу, як його тяжба? Чи має кінець?» — лист до матері від 30 квітня 1829 р.); у фактичному підґрунті повісті була переконана О. Смирнова: «…сварку Івана Івановича з сусідом теж узято з натури» (Смирнова А.О. Автобиография. — М., 1931. — С. 310). Між тим Гоголь, продовжуючи почате В. Наріжним сатиричне зображення нікчемної сутності позовів та бюрократичного судочинства, що сприяло опосередкованій ретрансляції як традицій учительної літератури XVIII ст., так і української пародійної літератури (І. Котляревський, В. Гоголь), тримається дійсності навіть у, здавалось би, суто фарсових ситуаціях. Так, один з ужитих у заяві Івана Никифоровича висловів буквально відтворює лексику документа, який Гоголь, навчаючись у Ніжині, переписав до «Книги всякої всячини»: «…добре барбарами шмаровать».

Зі взаємодії власного досвіду (дитинство й ніжинський період, коли Гоголь бачив вистави вертепу) та опанованої літературної традиції до тексту повісті перейшли персонажі, ситуації та мотиви вертепу (зокрема, розмова Івана Івановича з жебрачкою біля церкви містить ремінісценцію діалогів «Сокиринського вертепу», занесеного бурсаками на Полтавщину наприкінці XVIII ст.).

Серед помітних літературних впливів — популярний на рубежі XVIII—XIX ст. «Жиль Блаз» А.-Р. Лесажа, «Комічний роман» П. Скаррона, «Дон Кіхот» М. Сервантеса. Оповідна манера назв розділів має за відповідник не тільки назви глав роману Г. Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди», але й перегукується на різних рівнях з наративною технікою роману Л. Стерна «Життя й розмисли Трістрама Шенді», відомого в російському перекладі з початку 1800-х років.

Вказана Л. Стерном увага до деталей, з точності й знаковості яких поступово конструюється світ Трістрама Шенді, парадоксальним чином відгукнулась у тексті повісті Гоголя. Одностайно зазначена дослідниками дріб’язковість приводу до сварки, що переросла в тяжбу, а відтак стала сенсом життя Іванів, докорінно змінивши і його, і їхні характери, як завжди у Гоголя, такою видається лише на перший погляд. Відверто й/чи приховано, але Гоголь завжди залишався моралістом, що настійливо повторював у всіх вербальних і невербальних формах. Тож за сваркою стоїть, як і у випадку «Старосвітських поміщиків», те ліниво-байдуже й мовчазно прийняте громадою сластолюбство, яке Гоголь дозволив собі окреслити на рівні підтексту: «Дітей у нього [Івана Івановича] не було. У Гапки є діти…» (гл. І); Іван Никифорович докоряє Івану Івановичу: «Дітки ваші перелазять через тин у мій двір і граються з моїми собаками…» (гл. II); і, нарешті, досить недвозначно: «…підбіг до нього [Івана Івановича] замурзаний хлопчик і закричав: “Татку, татку, дай пряника”» (гл. III) і т. п. За рушницю, що символізує втілення чоловічого начала і якої потребує Іван Іванович для підкреслено візуалізованого його засвідчення (відоме фалічне тлумачення символіки рушниці), він в усіх перипетіях торгу дає Івану Никифоровичу свиню, що того справедливо обурює: «…даєте за ружжо чортзна-що таке: свиню!» Образа, яку відчуває через це Іван Никифорович, цілком підставна, бо у народній свідомості свиня була «нечистою твариною, на якій їздять дияволи або перекидаються в неї» (Іларіон (митрополит). Дохристиянські вірування українського народу. — С. 67.) Тож Іван Никифорович постійно чортихається при згадці про свиню. Окрім того, «у народній символіці свиня стала символом нерозбірливості, а то й нерозуму…» (Там само). Скривджений цими натяками, сердитий Іван Никифорович своєю чергою знаходить, чим дошкулити Івану Івановичу. Начебто нейтральне, необразливе слівце «гусак», через яке починається ворожнеча двох Іванів, має відверто ганебну семантичну конотацію. Гусак теж присутній у народній демонології, що донесли легенди про появу нечистої сили у вигляді гуся. Відповідно контексту образи, як її напевне зрозумів Іван Іванович, актуалізувався інший смисл образу: «Нерідко гусак виступає у ролі молодого. Приснившись удові, він натякає на нове одруження. У весільних примовках гусак — досить фривольний образ нареченого: “Наша куна зі значком та забігла за вашим гусачком”» (Войтович В. Українська міфологія. — С. 404). Тож за натяк на його стосунки з Гапкою розлютився Іван Іванович, підтвердивши це вбивчим поглядом, коли в сцені примирення Іван Никифорович повторив образу: «Скажи він птиця, а не гусак, ще б можна було поправити». Так «гордий гоголь», що у контексті «Тараса Бульби» символізував приналежність Автора до славної козаччини, у «Повісті…» поступається місцем вульгарному «гусаку», з «пташиним носом». Знаковість останнього через роки відгукнеться у повістях петербурзького