Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

був певною мірою типовим: як це не парадоксально, найважливішим джерелом допомоги тим, хто голодував, були радянські державні чиновники та установи. Історик Тімоті Снайдер описав, як державні інституції в окупованій нацистами Європі, якщо вони все ще функціонували, інколи ставали порятунком для євреїв від Голокосту, й схожу історію можна розказати і про Радянський Союз Сталіна.[1024] Хоча більшовики систематично винищували незалежні організації, включно з церквами, благодійними та приватними установами, такі державні заклади, як школи, лікарні та дитячі будинки, інколи допомагали селянам. Хоча деякі з них взагалі були зобов’язані це робити.

Найкраще допомогти голодним селянам могли родичі, батьки або дорослі діти, котрі працювали всередині системи. Петро Шелест, який пізніше став першим секретарем ЦК Компартії України, описав ці роки в своїх мемуарах (що розпочиналися як щоденник), виданих у 2004 році. Трагедія 1933 року була зрозумілою йому ще тоді: «На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство... Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується». У цей період Шелест навчався і працював інженером на заводі. Однак він також був членом КП(б)У добре себе зарекомендував, і це дозволило йому надсилати їжу своїй матері в Харківську область, що й врятувало її від голодної смерті.[1025]

Також допомагали друзі та знайомі: родина дівчинки в Полтавській області пережила голод завдяки районному працівнику, з яким її двічі розкуркулений батько колись навчався на сільськогосподарських курсах. Цей чоловік зміг домогтися, щоб родині повернули корову. І хоча їм віддали іншу корову, яка погано доїлася, проте під час голоду в родині ніхто не помер.[1026] Іншій дівчинці пощастило мати тітку, одружену з головою колгоспу: «Я до неї ходила, бо в них був і хліб, і сало, і молоко. То вона мені нишком давала, щоб ніхто не знав».[1027] Часто одна людина, яка працювала всередині системи, могла врятувати цілу сім’ю. Мати Надії Малишко працювала вчителькою у школі в Дніпропетровській області, директор допомагав їй діставати їжу: чверть літра олії і вісім кілограмів ку-курудзяного борошна щомісяця.[1028] Четверо з семи дітей у сім’ї Варвари Горбань, також з Дніпропетровської області, пережили голод, бо вона влаштувалась працювати у зерносховищі і щодня отримувала невеликий шматок хліба.[1029]

Ті, хто не міг знайти роботу в державній установі, іноді намагалися врятувати своїх дітей, передавши їх державі. Одна мати взяла своїх чотирьох дітей і привела їх у контору місцевого колгоспу, заявивши голові, що не має чим їх більше годувати та знімає з себе всю відповідальність за них.[1030] Мати Галини Тимощук з Вінницької області прийняла таке ж рішення:

... мої мама пішли до голови колгоспу і кажуть...: «Заберіть хоч моїх двоє дівчат. Ми помрем, так уже буде». А він здобрився. Маму понравив, я знаю. Так от, каже: «Давайте своїх двоє дітей», і забрали. А його жінка була заведующею в садіку (ясли казали), і цю старшу сестру мою забрала до себе вихователькою. А мама були вже посля у цьому ж садіку в столовій посудомиєм. А я мала ще вісім років, голова колгоспу взяв до себе. Ну, ми повиживали, а люди всі повмирали, геть усі, багато-багато, я не знаю скільки тисяч, ну дуже багато людей.[1031]

Та здебільшого дітей відводили до дитячих будинків. Протягом трьох тижнів лютого 1933 року біля дверей сиротинців у Вінницькій області залишили близько 105 дітей.[1032] Іноді це спрацьовувало: один хлопчик пережив голод, бо мати тихцем привела його до дитячого будинку в селі Дрижина. Вона наказала йому нікому не розповідати, що вона жива, тому що йому не дадуть їжі, якщо він не буде «справжнім» сиротою. Жінка в притулку зрозуміла ситуацію й також сказала йому навіть не згадувати про свою матір. Вихователька оберігала його, допомогла пережити голод, і врешті-решт він повернувся до своєї родини.[1033] Жінка з Полтавської області також до кінця свого життя була вдячна сільському вчителю, який, ризикуючи своєю посадою, потайки її підгодував, а також її братів і сестру, не зважаючи на те, що вони були «куркульськими дітьми». Їжі насправді було небагато — юшка без хліба й крихітні гречані галушки, «розміром з квасолину», але цього було достатньо, щоб вони вижили.[1034]

Вигляд голодних дітей на вулицях в усій республіці спонукав працівників деяких радянських установ до системних дій. Той, хто мав справжню мотивацію, іноді допомагав, зокрема й дітям. Красномовним свідченням тому, принаймні на місцевому рівні, є серія листів на захист сиріт, які страждали від голоду, відправлених секретарем Павлоградського районного комітету партії на адресу керівників у Дніпропетровську. У першому, від 30 березня, він описав, серед іншого, як голод впливав на дітей:

У нас по селах останнім часом з’явилася маса безпритульних дітей, які залишилися після смерті [батьків] і кинутих батьками. За приблизними даними, таких дітлахів нараховується до 800 душ. Виникає потреба організувати спеціально 2–3 дитячі будинки, що вимагатиме великих коштів, яких у нас у бюджеті немає. Тим часом ми починаємо організовувати дитячі майданчики з харчуванням. Для цього потрібні спеціальні продовольчі фонди. Прошу вас врахувати це і дати вказівки по радянській лінії.[1035]

Через місяць, 30 квітня, той самий секретар відправив ще один звіт: «Порівняно з тим, про що я писав у попередніх звітах..., у нас щодня все більше і більше зростає безпритульність». Він пояснив, що впродовж двох останніх днів шістдесят п’ять дітей забрали з вулиць міста; що місцеві органи влади вже організували годувальні станції в семи місцях для 710 дітей. Однак цих заходів було недостатньо: район потребував додаткових ресурсів, бо наявних можливостей було обмаль. Натомість запропонували створити дитячі будинки для 1 500 дітей: «Це питання настільки актуальне саме зараз і для такої кількості дітей, що чим скорше ми його вирішимо, тим більших результатів ми досягнемо у справі ліквідації масових явищ опухання серед дітей, бо подальше перебування дітей у такому стані може остаточно їх згубити».[1036] Цей лист закінчувався заявою: «... Жодного реагування і досі не було, тоді як це питання є надзвичайно серйозним і вимагає термінового розв’язання».[1037] Деякі місцеві керівники робили все, що могли, і цілком ймовірно, що їхні зусилля врятували комусь із дітей життя.

Тим часом у Харкові, одному з тих міст, в які голодні люди прагнули з усіх сил потрапити, ситуація була набагато гіршою. Міська влада, принаймні на словах, намагалася