Читати книгу - "Фальшивомонетники"

у ній деяку скутість (можливо, вона виникла внаслідок тих зусиль, яких я докладав, щоб приховати своє збентеження); і мені пригадалася одна фраза з нашої попередньої розмови, що здалася мені надзвичайно мудрою, хоча мені й не дуже хотілося тоді визнавати її такою: «Я волію погодитися добровільно на те, чому я не спроможна перешкодити». Мабуть усе-таки Поліна силувала себе здаватися такою люб’язною й безтурботною. І ніби відповідаючи на мої потаємні думки, вона сказала, коли ми знову вийшли до студії:

— Не висловивши щойно свого невдоволення, я, боюся, навіяла почуття невдоволення вам. Існують певні види вільнодумства, на які чоловіки хотіли б зберегти монополію. Я, проте, не можу вдавати, що гніваюся на вас, коли насправді не гніваюся. Життя багато чого навчило мене. Я зрозуміла, яка вразлива хлоп’яча невинність навіть тоді, коли вона здається надійною і міцною. До того ж я не вірю, що найцнотливіші підлітки згодом стають у шлюбі найкращими чоловіками. Ні, навіть, найвірнішими, — додала вона, сумно всміхаючись. — Зрештою, приклад їхнього батька навчив мене бажати інших чеснот для своїх синів. Але я боюся, щоб вони не стали розбещеними і не потрапили в залежність від принизливих взаємин. Олів’є дуже легко піддається чужому впливу. Ви пообіцяли собі оберігати його від таких впливів. Я вірю, що ви зможете навчити його добра. Він прив’язаний лише до вас...

Ці слова примусили мене зніяковіти.

— Ви вважаєте мене кращим, аніж я є насправді.

Це єдине, що я придумав сказати, причому мої слова прозвучали украй неприродно та штучно. Вона відповіла з вишуканою делікатністю:

— Це Олів’є зробить вас кращим. На що тільки не здатна людина задля любови.

— Оскар знає, що він зі мною? — запитав я, щоб трохи відхилитися від цієї делікатної теми.

— Він навіть не знає, що Олів’є в Парижі. Я ж вам казала, що він дуже мало переймається проблемами синів. Тому я й просила вас поговорити з Жоржем. Ви вже з ним говорили?

— Ні. Ще не говорив.

Чоло Поліни несподівано затьмарилося.

— Він тривожить мене усе більше й більше. Він напускає на себе вираз упевнености, в якому я бачу лише безтурботність, цинізм та пиху. Але вчиться він добре. Вчителі задоволені ним, і я сама не знаю, на чому ґрунтується моя тривога...

І несподівано вона втратила весь свій спокій і заговорила з таким палким хвилюванням, що я ледве її впізнавав:

— Ви собі уявляєте, яким стало моє життя? Я придушила в собі прагнення до щастя. З кожним роком воно згасало все більше й більше. Одну за одною я втратила усі свої надії. Я постійно поступалася; я терпіла. Я вдавала, ніби не розумію, ніби не бачу... Але зрештою людина повинна за щось учепитися. І ось вона втрачає навіть цю дрібничку!.. Увечері він приходить працювати біля мене, під лампою. Коли іноді він підводить голову від книжки, то в його очах я бачу не любов, не прихильність, а зухвалий виклик. А я так мало на це заслужила... Бувають хвилини, коли мені здається, що вся моя любов до нього переходить у ненависть. І я каюся, що взагалі мала дітей.

Її голос затремтів, Я взяв її руку.

— Олів’є віддячить вам за всіх. Обіцяю.

Вона зробила зусилля опанувати себе.

— Атож, я божевільна, що так говорю. Так ніби в мене й немає аж трьох синів. Коли я думаю про одного з них, я бачу перед собою лише його... Я здаюся вам нерозважливою. Але бувають такі хвилини, коли самої розважливости не досить.

— Проте саме вашою розважливістю я захоплююся найбільше.

Я сказав цю банальність у надії її заспокоїти. А що вона мовчала, то я додав:

— Якось ви говорили про Оскара з такою мудрою поблажливістю..

Поліна рвучко випросталася. Вона подивилася на мене й стенула плечима.

— Саме тоді, коли жінка виявляє найбільше покірливости та смирення, вона здається найбільш розважливою! — вигукнула вона майже зі злістю.

Це міркування роздратувало мене саме своєю слушністю. Щоб приховати його, я запитав:

— А як там листи — нічого нового?

— Нового? Нового!.. Що може відбутися нового між Оскаром і мною?

— Він чекає пояснень.

— Я теж чекаю від нього пояснень. Усе життя чекаю.

— Зрештою, — сказав я з певним роздратуванням, — Оскар опинився в незрозумілій ситуації.

— Але ж, мій друже, ви чудово знаєте, що немає незрозумілих ситуацій, які залишалися б незрозумілими вічно. Знаходити з них вихід — це ваше завдання, завдання людей, які пишуть романи. А з життя немає виходу — воно триває. Люди залишаються в стані непевности; і залишатимуться в ньому до кінця, не знаючи, як їм бути. А тим часом життя триває, так ніби нічого й не було. І ця ситуація також триватиме, як і всі інші. Ну, мені час іти. Прощавайте.

Я з тривогою прислухався до нових інтонацій, які я розрізнив у її голосі. У ньому звучала певна агресивність, і це примусило мене думати (можливо, я подумав про це не відразу, а трохи згодом, коли поновлював у пам’яті нашу розмову), що Поліна зовсім не так легко сприймає мої взаємини з Олів’є, як вона про це говорила. Не так легко, як усе інше. Я хотів би вірити, що все ж таки вона їх не осуджує; мабуть, у якомусь розумінні, вона й справді рада, як не раз мені казала, проте, можливо, трохи ревнує Олів’є до мене, хоч сама собі в цьому не признається.

Тільки цим я можу пояснити той раптовий вибух гніву, який опанував її вже наприкінці нашої розмови, коли йшлося про теми, набагато менш близькі її серцю. Можна було подумати, що, пішовши мені спочатку назустріч у тому, що вимагало від неї великих зусиль, вона вичерпала всі резерви своєї лагідности та поступливости, й на інші теми нашої розмови їх уже не вистачило. Звідси той нестриманий і навіть екстравагантний монолог, який, мабуть, здивував її саму, коли пізніше вона повернулась до нього подумки, і в якому прорвалися її ревнощі.

Але яким, зрештою, міг бути стан жінки, запитую я себе, намагаючись заглянути вглиб цієї проблеми, що не схильна миритися? Я хотів сказати «порядної жінки». Так ніби поняття «порядна жінка» не включає в себе смирення як неодмінну характеристику!

Надвечір Олів’є став почуватися значно краще. Але життя, повертаючись, приносить із собою тривогу. Я доклав усіх зусиль, щоб його заспокоїти.

Дуель? — Дюрмер утік кудись на село.