Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Отож досить тішитись ілюзіями, людям нема чого сказати одне одному, кожен, звичайно, розводиться тільки про власні прикрощі. Кожен для себе, тільки земля для всіх. Людина намагається спекатися своїх страждань і передати їх комусь іншому в мить кохання, але тоді нічого не виходить, її зусилля марні, всі страждання лишаються з нею, і людина береться спочатку, ще раз пробує кудись їх подіти. «Які ви гарні, дівчино», — чуємо ми тоді. Й життя знову підхоплює людину, несучи до наступної миті, коли їй знову закортить удатися до тих самих жалюгідних хитрощів. «Ох, які ви, дівчино, гарні!..»

А в проміжках годі хизуватися, що вам пощастило позбутися своїх страждань, бо ж усі добре знають, що це очевидна брехня і ви воістину бережете їх тільки собі самому. А коли, старіючи, стаєш дедалі бридкіший і відчуваєш усе більшу нехіть до цієї гри, тобі вже несила й приховати ні своє страждання, ні свій крах, під кінець усе твоє обличчя скривлює та гидка гримаса, що двадцять, тридцять, а то й більше років виповзала з серця на обличчя.

Тільки задля цього, задля цієї гримаси живе на землі людина, готує її впродовж довгих років і навіть не завжди закінчує, бо гримаса така складна й важка, що на її відтворення слід до останку віддати всю свою справжню душу.

Свою гримасу я саме завершував із допомогою рахунків, які не міг оплатити, дарма що вони мізерні, комірного, що виходило за межі моїх спроможностей, пальта, надто благенького як на холодну пору, і крамаря, що нишком глузував, дивлячись, як я рахую свої су, завагавшись над сиром, і червонію, помітивши, що подорожчали родзинки. Крім того, ще й через хворих, що не бували вдоволені ніколи. Такий удар, як Беберова смерть, аж ніяк не поліпшив моїх справ серед тамтешнього люду. Проте тітка не мала до мене жодних претензій. Зваживши на обставини, її аж ніяк не можна було назвати лихою. Радше з боку Анруїв, з їхнього родинного кубла, на мене раптом посунула ціла купа всілякого клопоту, серце віщувало мені страхіття.

Одного дня бабця Анруй вийшла зі своєї хатини, втекла від сина й невістки і надумала сама прийти до мене. Що ж, розумно. Згодом вона часто навідувалась до мене, питаючи, чи я й справді гадаю, ніби вона божевільна. Такі походи стали старій за розривку: вона вибиралася з дому тільки на те, щоб зайти до мене й запитати. Вона сідала в кімнаті, що правила мені за почекальню. Там стояли три стільчики і круглий триногий столик.

Прийшовши того вечора додому, я побачив, що стара вже сидить у почекальні й утішає Беберову тітку, розповідаючи про всі ті втрати, яких зазнала вона, бабця Анруй, ще й не доживши до тітчиного віку, про те, скількох родичів юна поховала: десяток небожів і небог, дядьків то тут, то там, батька в далекі часи середини минулого сторіччя, а ще тіток, власних доньок, що гинули майже всюди, тож вона вже й не знала, ні де, ні як вони повмирали; образи доньок стали такі непевні й туманні, що тепер стара немов вигадувала якісь уявні постаті, і це давалося з великою мукою, бо їй кортіло ще й розповісти про них. її розповідь навряд чи можна було б назвати спогадами про померлих дітей. Вона вела, пригортаючи до свого зів'ялого тіла, ціле стовпище давніх малих небіжчиків, бозна-коли замовклі тіні, невидні нещастя, що їх, проте, на превелику силу знову намагалась оживити, щоб утішити, коли я заходив, Беберову тітку.

Згодом до мене прийшов і Робінзон. Я їх усіх перезнайомив. Вони стали друзями.

Саме тоді, як я пригадував потім, Робінзон узяв собі звичай зустрічатися з бабцею Анруй у моїй почекальні. Вони розмовляли. А ця розмова відбулася напередодні Беберового похорону.

— Ви прийдете? — зверталася тітка до всіх, кого бачила. — Я була б дуже втішена, якби ви прийшли…

— Авжеж, прийду, — відповіла бабця. — В такі хвилини одразу легшає, коли навколо багато люду. — Стару Анруй уже годі було вдержати в неї, тепер вона часто виходила з дому.

— Як добре, що ви прийдете! — дякувала тітка. — Добродію, а ви теж прийдете? — запитала вона Робінзона.

— Пані, не хочу вас скривдити, але я боюся похорону, — відповів Робінзон, аби не йти.

Потім вони ще довгенько, мало не зриваючись на крик, торочили кожен своє, навіть стара Анруй, що втрутилась до розмови, галасували, мов навіжені. Я вийшов і завів стару до кімнати, де оглядав своїх хворих.

Власне, я майже нічого не збирався їй казати. Скорше вона вчепилася до мене з запитаннями. Я пообіцяв їй не давати медичної довідки. Стара вернулася до почекальні, сіла поряд із Робінзоном та тіткою, і з добру годину всі троє знов обговорювали лихо, яке спіткало Вебера. Либонь, увесь люд у кварталі дійшов думки, що я доклав усіх можливих зусиль для порятунку Вебера, що його смерть — просто фатальний випадок, і я, зрештою, сумлінно виконував свій обов'язок, — такий висновок був трохи несподіваний для всіх. Коли бабці Анруй сказали, скільки малому років, — сім, — вона, здавалось, полегшено зітхнула й заспокоїлась. Смерть такої малої дитини, мабуть, видалася їй простою випадковістю, а не звичайною, нормальною смертю, що завдала б смутку і їй.

Робінзон знов узявся розповідати, що кислоти роз'їли йому шлунок та легені, душать його і він увесь час відпльовує чорне харкотиння. Натомість бабця Анруй не харкала, не працювала з кислотами, тож ця Робінзонова розповідь нітрохи її не цікавила. Вона прийшла тільки на те, аби скласти про мене певну думку. Бистрими синюватими очима вона стежила за мною з кутка під час розмови, і Робінзон не проґавив навіть дрібки тієї потаємної напруги, що існувала між нами. В почекальні сутеніло, висока кам'яниця по той бік вулиці зблякла і вицвіла, перше ніж віддатися ночі. Потім між нами й для нас залишились тільки наші голоси і все те, що вони, здається, от-от висловлять, проте не висловлюють ніколи.

Одного разу, бувши сам на сам з Робінзоном, я спробував дати йому втямки, що взагалі не хочу його бачити, але наприкінці місяця він об'явився знов, а потім ходив мало не щовечора. З легенями в нього і справді ще й як негаразд.

— Добродій Робінзон знову питав про вас, — нагадувала мені моя консьєржка, що її Робінзон, певне, цікавив. — Він ще не одужав, га? — додавала вона. — Він знову кашляв, коли приходив… — Консьєржка добре знала, що