Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Це чудові твори мистецтва, які викликають повагу до витонченого генія людей тих чужих нам країн».

У. науці ацтеки не могли похвалитися особливими здобутками. Їхня математика не вийшла за межі початкових арифметичних дій, причому в основі числення у них була двадцятична система. Рік у ацтеків складався з вісімнадцяти місяців, кожен місяць мав двадцять днів, отже, в році було тільки 360 днів. Щоб узгодити календар із сонячним роком, вони щороку додавали п’ять зайвих днів, у які не працювали. Крім того, кожні чотири роки накидали ще один — «високосний» — день і цим цілком вирівнювали календар відповідно до обертання землі навколо сонця.

Медициною в ацтеків займалися тільки жерці, в основі її лежала, головним чином, магія. Однак деякі хвороби лікували зіллям, масажами, компресами й паровими ваннами. Застосовували й певні хірургічні операції — складали поламані кістки, робили кесарів розтин і трепанацію черепа.

Надзвичайно цікаве було законодавство ацтеків. Так, наприклад, пияцтво вони вважали за тяжкий злочин, за який карали на смерть. Коли глава сім’ї упивався, родина мала право вбити його палицею на тому місці, де знайдено непритомного пияка. Напиватися можна було тільки тим чоловікам, яким уже минуло сімдесят років, а всім іншим — лише в дні певних релігійних свят.

За крадіжку, а особливо за крадіж кукурудзи з поля, карали на смерть, убиваючи злодія камінням, а в деяких випадках — засуджували на довічну неволю; але мандрівникам дозволялося брати з поля стільки кукурудзи, скільки потрібно було, щоб угамувати голод. Смертю карали також за чорнокнижництво і перелюбство. Наклепникам обрізали губи й вуха.

Поряд з цими по-варварськи суворими законами існували й гуманні права. Так, наприклад, дитина, батько якої вільний громадянин, а мати — рабиня, була вільна і мала жити з батьком. Раб, що втік, і йому щастило сховатись у королівському палаці, діставав волю.

Найціннішим дарунком, що його світ одержав коли не від самих ацтеків, то в усякому разі через них од інших індіанських народів Центральної Америки, були різні сільськогосподарські рослини, плоди яких ми часто споживаємо, не знаючи, звідки походять ці культури.

Серед безлічі городніх та інших рослин треба передусім назвати кукурудзу, тютюн, ваніль, какао, ананас, зелений і червоний перець, а також різні види квасолі.

Вже самими досягненнями у вирощенні сільськогосподарських культур ацтеки разом з іншими індіанськими народами назавжди заслужили глибоку вдячність світу.

РОЗБИТА БАРКА В ЗЕЛЕНОМУ МОРІ ДЖУНГЛІВ

1836 року один мексіканський полковник на прізвище Гарбіндо їздив по глухих селах Юкатану і Центральної Америки, проводячи серед індіанських тубільців рекрутський набір до війська. У звіті своєму начальству полковник згадав про дивне відкриття: у безкраїх глибинах одвічної пущі він побачив загадкові старезні руїни. Вони були вкриті буйними заростями, крізь них видніли якісь барельєфи.

Через три роки звіт невідомо як опинився в Нью-Йорку і попав до рук адвоката Джона Ллойда Стефенса. Коротенька згадка про таємничі будівлі справила на адвоката величезне враження. Бо, треба сказати, Стефенс надзвичайно любив археологію та античну історію і так захоплювався цими науками, що забував навіть про свою адвокатську роботу. Він уже подорожував по Єгипту, Аравії, Греції й Туреччині. Свої пригоди та переживання він описав у двох книжках, які були дуже популярні. Стефенс мріяв зробити якесь велике відкриття. Але мрія ця поки що так і лишалася мрією. А тим часом — о диво! — зі звіту невідомого вояка він дізнається, що ті великі відкриття чекають на нього майже під боком — у сусідній Мексіці.

Вирішено: він поїде туди і на власні очі побачить, що відкрив Гарбіндо. Готуючись до поїздки, Стефенс перегортав усі доступні йому історичні твори й дорожні нотатки, щоб якнайбільше дізнатися про край, куди збирався вирушити. І тут його спіткало несподіване розчарування. Крім досить загальних записок, він не знайшов там нічогісінько такого, що б могло якось допомогти йому здійснити свій задум. Про народи Мексіки, Юкатану й Центральної Америки ніяких відомостей не було.

А як же легко було б дістати потрібні відомості, якби він тільки знав, що в тому самому місті, так би мовити, за стіною, жив Вільям Гіклінг Прескот, єдиний і найбільший на той час знавець ацтеків, майя, тольтеків та інших індіанських племен американського континенту.

Шукаючи, за що б можна було зачепитися, Стефенс натрапив у книжках на замітку якогось Фуентеса. Цей мексіканський іспанець 1700 року швендяв по Гондурасу і біля Копана відкрив скупчення будівель та пірамід; вони були дуже старі, але збереглися добре. От Стефенс і надумав податися в Гондурас, навіть гадки не маючи, з якими труднощами зв’язана подорож у глибину диких, безлюдних джунглів. Він умовив поїхати в експедицію і свого приятеля, прекрасного художника Фрідріха Катервуда.

1839 року невеликий караван Стефенса, який складався з мулів, провідників та індіанців-носильників, був уже на межі Гондурасу й Гватемали. Там, як було колись із Лейярдом на берегах Тігру, мандрівників захопила революція. Вся Центральна Америка опинилась у вогні політичної боротьби. По країні вздовж і впоперек снували загони трьох суперників, які боролися за владу: колишнього президента Сальвадору Морасани, вождя мулатів, майбутнього кривавого диктатора Гватемали Карреро та індіанського революціонера Ферреро.

По містечках і селах вешталися озброєні до зубів негри, індіанці й мулати, якими командували колишні дезертири з армії Наполеона і всякі європейські авантурники. Край був сплюндрований, тероризований і голий. Охоплені жахом тубільці ледве трималися на ногах од голоду; ніде не можна було дістати навіть черствої скоринки хліба.

У Стефенса була охоронна грамота, яку підписав один з вождів революції, та це мало що допомагало. Розперезані банди п’яних вояків переслідували мандрівників, майже на кожному кроці прискіпувалися до них, часто обстрілювали. Одного разу якийсь п’яний начальник, вимагаючи викупу, замкнув усю експедицію в оборі. Тільки завдяки втручанню старшого офіцера, який випадково там опинився, Стефенс вийшов з цього скрутного становища цілий і неушкоджений.

Сяк-так відганяючи знахабнілих солдатів, друзі дісталися до джунглів, де пролягала єдина дорога до Копана. Заглибившись у похмурі дикі лісові нетрі, Стефенс зрозумів, чому доти ніхто не знайшов тих далеко закинутих руїн. Непереборний мур джунглів оберігав їхню таємницю краще, ніж товстенний шар нанесеної протягом віків землі й піску.

Невеличка група сміливців продиралася крізь зелене пекло з величезними труднощами. Нав’ючені тварини по саме черево грузли в смердючій драговині. Кущі та ліани чіплялися за одяг, колючки