Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.

— Але це ти, Марґо? — спитав місячний гість.

— Не сумнівайся, це я, — відповіла Марґарита.

— Ще! — наказав Воланд.

Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.

— Оце інша річ, — сказав Воланд, мружачись, — тепер говоритимемо. Хто ви такий?

— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.

— Звідки оце ви?

— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів приходень.

Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:

— Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!

— Ви знаєте, з ким зараз говорите, — поспитав у приходня Воланд, — у кого ви перебуваєте?

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.

— Атож, атож, — озвався Воланд, — я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?

— Доводиться вірити, — сказав приходень, — але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, — похопившись, додав майстер.

— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ґречно відповів Воланд.

— Ні, ні! — налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. — Спам’ятайся! Перед тобою насправді він!

Кіт ув’язався і тут:

— А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, — кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: — Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, — і змовк.

— А скажіть, чому Марґарита називає вас майстром? — спитав Воланд.

Той усміхнувся і сказав:

— Це простима слабкість. Вона надто високої думки про і той роман, котрий я написав.

— Про що роман?

— Роман про Понтія Пілата.

Тієї миті знову захитались і затанцювали язики свічок, задеренчав посуд на столі, Воланд зайшовся громохким реготом, але нікого не налякав і сміхом своїм не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.

— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, відсміявшись. — Оце тепер? Неймовірно! І ви не могли знайти іншу тему? Дайте-но подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.

— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо спалив його в грубці.

— Вибачте, не повірю, — відповів Воланд, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він обернувся до Бегемота і сказав: — Ну-бо, Бегемоте, дай сюди роман.

Кіт миттю схопився зі стільця, і всі побачили, що сидів він на товстій паці рукописів. Горішній примірник кіт, вклоняючись, подав Воланду. Марґарита затремтіла і закричала, знову хвилюючись до сліз:

— Ось він, рукопис! Ось він!

Вона метнулася до Воланда і в захваті додала:

— Всемогутній! Всемогутній!

Воланд узяв до рук поданий йому примірник, перевернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, втупився поглядом у майстра. Але той, невідь-чого, занепокоївся, затужив, піднявся зі стільця, заломив руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав приказувати:

— І вночі при місяці немає мені спокою… Навіщо розтривожили мене? О боги, боги…

Марґарита вчепилася в лікарняний халат, припала до нього і сама почала приказувати тоскно крізь сльози:

— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?

— Нічого, нічого, нічого, — шептав Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого… Ще скляночка, і я з вами за компанію.

І скляночка змигнула, зблиснула в місячному промені, й допомогла ця скляночка. Майстра посадили назад, і обличчя хворого прибрало спокійного виразу.

— Отож тепер усе з’ясовано, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.

— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку стати мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу мені прозора наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелло.

— Я кажу, — прогундосив той, — що тебе добре було б утопити.

— Май милосердя, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що кожної ночі я навідував би тебе в такому ж місячному одязі, як і бідолашний майстер, і кивав би тобі, і манив би тебе за собою. Чи добре ти мався б, о Азазелло?

— Ануте, Марґарито, — знову перебрав мову Воланд, — кажіть же ви все, що вам потрібно?

Очі Марґаритині спалахнули, і вона благально звернулася до Воланда:

— Дозвольте мені з ним порадитися?

Воланд кивнув головою, і Марґарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:

— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю — кидай мене. Ти пропадеш зі мною.

— Ні, не покину, — відповіла Марґарита і звернулася до Воланда: — Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.

Тут майстер розсміявся і, обхопивши Марґаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:

— Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. — Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Марґариту і почав приказувати: — Бідна, бідна…

— Не буває, кажете? — сказав Воланд. — Це правильно. Але ми спробуємо. — І він покликав: — Азазелло!

У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.

— Могарич? — спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.

— Алоїзій Могарич, — відповідав той, ловлячи дрижаки.

— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? — запитав Азазелло.

Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.

— Ви хотіли перебратись у його кімнати? — якомога задушевніше прогундосив Азазелло.

Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Марґарита, завиваючи:

— Знай відьму, знай! — вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями.

Зчинився шарварок.

— Що ти робиш? — страдницьки прокричав майстер. — Марґо, не ганьби себе!

— Протестую, це не ганьба, — горлопанив кіт.

Марґариту відтягнув Коров’єв.

— Я ванну прибудував… — цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, — лише, щоб побілити… сам купорос…

— От і добре, що ванну прибудував, — схвально сказав Азазелло, — йому потрібно ванни брати… — І гукнув: — Геть!

Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:

— Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! — до краю вражений,