Читати книгу - "Таврований"

— Семен, викладай, шо надумав, — миролюбно промовив Ковпак.

Сиромолотний прибіг на радіовузол. Підійшов до Галини Бабій.

— Галочка, треба радіо в штаб передати.

— Давайте!

Іван Костянтинович подумав трохи, продиктував:

— Тимофій! Напиши, які мої функції, як члена штабу. В загоні є командир, є комісар, а я хто?!

Він вийшов з приміщення на свіже повітря. Потроху приходив до тями. Спокійний голос Руднєва, підкреслене «ви» у нього стояли у вухах. «Дивися, як поставив себе, — думав бригадний комісар. — Ставить з себе великого полководця. Канни він взяв. Хлопці бойові підібралися. Ось він і користується їх хоробрістю».

Коли Іван Костянтинович повернувся до приміщення, там вже закінчили розглядати операцію. Руднєв просив Базиму зробити конкретні опрацювання.

— Повернувся. Хлопці, пора вже йти до тьоті Соні обідать, — миролюбно промовив Ковпак. — Зараз прикажу, шоб Павловський первачка приніс.

Зайшли в будинок, де розташовувалася штабна їдальня. Тут харчувалося загальне керівництво загону. Крім цього, були столові для оперативних підрозділів. Незабаром з’явився Павловський. Від нього віддавало спиртним. Сиромолотний відразу вловив його запах, але нічого не сказав присутнім.

Коли пообідали, вернулися до себе. Базима в так званий робочий штаб, командир, комісар і представник — до себе на квартиру. Руднєв влігся на диван, Сиромолотний — на ліжко. Ковпак сів за стіл, щоб викурити цигарку самосаду.

— Шо ви там порозлягалися? — Невдоволено зауважив командир.

— Поки є можливість, треба відпочивати, — відповів Руднєв.

— Давайте краще в дурника перекинемся, — Сидір Артемович взяв у руки карти.

Сиромолотний встав, Руднєв продовжував лежати.

Ковпак глибоко затягнувся, поклав самокрутку на стіл і роздав карти на трьох.

Комісар продовжував лежати.

— Семен, вставай, карту вже роздано.

Семен Васильович присів за стіл поряд з Ковпаком. Зіграли кілька разів. Сидір Артемович вимовив:

— Давайте під інтерес. Зараз за Павловським пошлю.

Незабаром з’явився Павловський. Гра пішла веселіше. Вони просиділи за нею майже до вечора.

Через деякий час Руднєв пішов.

— Вибачте, — сказав він. — В штаб зайду. І в роту, де політруком Ковальов. Хлопці зовсім знахабніли. Замучили жінку: єврейка. Проходу їй не дають.

— Передай Ковальову. Нехай цим хлопцям, що обзиваються, спочатку морди наб’ють. Не перестануть — розстріляємо. Скажи, шо я сказав.

— Передам, — відповів Руднєв. — Міжнаціональну ворожнечу треба присікати.

Руднєв спочатку зайшов у штаб. Григорій Якович разом з двома заступниками — Войцеховичем і Тутученко — «прив'язували» операцію до місцевості, враховуючи кожен кущик, кожен горбик, болото, озеро, щоб потім визначити завдання конкретним бійцям, щоб, повернувшись із завдання, вони не говорили:

— Все нормально на бумаге, да забыли про овраги.

Семен Васильович дещо ще уточнив, разом з начальником штабу вийшов на вулицю.

— Приїхав контроль, — сказав Григорій Якович. — Думає, без нього не розберемося.

— Лізе куди треба і куди не треба. Сидять по тилах, штани протирають. І роблять вигляд, що вони воюють.

— Правильно ти його послав.

— Я перед ним розшаркуватися не збираюся. Я з них погони позриваю.

Руднєв пішов по селу. Розмовляв з людьми, цікавився їх настроєм, справами. Вони теж розповідали йому свої проблеми.

Зустрівся з Ковальовим.

— Що ви обзиваєте?

— Є у нас один. Ніяк не зрозуміє елементарних речей.

— У нас багатонаціональне з’єднання. У тому числі воюють євреї… Якщо будемо один одного обзивати, знаєте що вийде…

— Я йому вже робив зауваження, — винувато вимовив Ковальов.

— Міжнаціональну ворожнечу треба знищувати відразу, — відповів Руднєв.

Ковпак, Павловський і Сиромолотний продовжували грати «під інтерес». Хто програвав, випивав стопку самогону.

За грою вели розмову про Руднєва.

— Що він собою являє? — Запитав Іван Костянтинович.

— Кадровий військовий. Служив на Далекому Сході. Два роки сидів за політику, по 58 статті, — пояснював Павловський.

— Ще той тип, — вимовив Сиромолотний. — Вважає себе великим полководцем. Канни він брав. Нехай бійцям говорить спасибі.

— Мене теж трохи не посадили. Довелося перед війною відсиджуватися в Спадщанському лісі, — вставив Дід.

— «Трохи» не рахується, — відповів розчервонілий представник УШПР.

— Відсидів, з ким не буває, — зауважив, посмоктуючи люльку, Павловський.

— Ви не розумієте ситуації, його неможливо перевиховати. Його можна тільки знищити. Він був ворогом, ворогом і залишився, — не здавався Сиромолотний.

— Ти, Іване, не загинай, — заперечив йому командир. — Ми з Руднєвим не один пуд солі з’їли.

— Слухаю тебе, Сидір, і не розумію, хто у нас командир, — Не вгамовувався представник штабу. — Ти чи комісар.

Під час перебування представника штабу в з’єднанні Руднєв запропонував йому свою тачанку, якою вони користувалися кожен у міру потреби. Того дня комісар готувався їхати на аеродром. Заздалегідь попередив їздового Якова Ілліча Мазуренко. Коли Семен Васильович подивився на обличчя їздового, неприємно вразився. Воно було все в синцях. Під очима чорні кола. Руднєв зняв шапку у їздового. Голова теж була в шишках.

— Яків Ілліч, що сталося?

Їздовий клопотав біля коня. Затягнув хомут. Поправив дугу. Намагався сховатися від комісара.

— Не тікай від мене, — зупинив його Руднєв. — Признавайся, що сталося.

Мазуренко зупинився. Подивився на Руднєва.

— Вас хочуть знищити.

— Що ти несеш?!

— Сирий вчора побив мене.