Читати книгу - "Зелений дім"

вона була вже непритомна? Як вона вижила? Спробуй уявити: спочатку між дюнами і небом чорнуваті тіні описують кола, а на піску кружляють тіні цих тіней, потім з голодним криком падають униз клубки пір’я, і криві дзьоби впинаються в жертву. Витягни револьвер, убий його, онде інший, його теж убий! І дівиці: що з вами, хазяїне, чому ви так ненавидите аурів, що вони вам зробили? А ти: кулю їм, чорт забирай, продірявити б їх! Сповнений жалю й співчуття, підійди до неї, що в цьому поганого, купи їй збитих вершків, медяничків, цукерок. Заплющ очі, тебе знову затягне у вир снів: ти і вона у вежці, ти пестиш її по щоках, і це так само солодко, як грати на арфі, доторкуєшся до неї пучками пальців і відчуваєш її шкіру, тендітнішу від шовку чи бавовни, це — немов музика. Не розплющуй очей, не прокидайся. Спочатку в тебе, Ансельмо, була цікавість, потім співчуття, і раптом стало страшно запитувати в себе, що це таке? Дівиці розмовляють між собою: бандити з Сечури напали на них і вбили, сеньйорита була голою, коли її знайшли, — і раптом називають її ім’я, кажуть «бідолашна», і знову кров стугонить у скронях, знову язик заплітається, — що це зі мною робиться, хоча б дівиці не помітили. Або ще: один сеньйор приводить її в «Північну зірку», пригощає лимонадом, а тебе душить заздрість, — до побачення, мені вже треба йти, — і ось ти серед пісків, ось зелені двері, ти відкорковуєш пляшку горілки, підіймаєшся з арфою до себе у вежку й починаєш грати. Співчуття, милосердя?

Кохання вже скидало з себе маску. Пригадай той ранок, такий само ясний, як і сьогоднішній. А дівиці: вона стара, сеньйоре, не беріть її, нехай її спершу огляне доктор Севальйос, може, вона хвора. І до неї: як, ти сказала, тебе звати? Тобі слід змінити ім’я. Антонія тобі не пасує. І вона: як ви забажаєте, хазяїне, а що, так звали ту жінку, яку ви кохали? І знову ти червонієш, і знову тебе вкидає в жар, і зринає думка — це правда. Ніч лінива, сон не приходить. У вікні незмінна картина: у небі зірки, в повітрі злива піску, а ліворуч П’юра — освітлені будівлі, білі обриси Кастілії, річка, Старий міст, як великий кайман поміж двома берегами. Нехай швидше мине ця галаслива ніч, нехай вже почне світати, візьми арфу, але вниз не спускайся, скільки б тебе не кликали, і заграй їй у темряві, заспівай тихенько, солодко, дуже повільно, — чуєш, Тоньїто, я співаю тобі серенаду, чуєш? Іспанець не помер, онде він з’являється там, із-за рогу собору, блакитна хустка на шиї, черевики блищать, як дзеркало, камізелька під білим сюртуком. І знову тебе, Ансельмо, кидає в жар, кров стугонить у скронях, і ти стежиш за ним переляканими очима, — підійде чи не підійде до неї? Так. А вона, як і раніше, нерухомо сидить на сонці, нічого не підозрюючи. Довкола — чистильники взуття, жебраки. Дон Еусебіо стоїть перед її лавочкою. Тепер вона вже знає, що до неї підійшли, відчуває руку на своєму підборідді. Чи підвелася вона з лавочки? Так. Він щось до неї промовляє? Так. Мабуть, добрий день, Тоньїто, який гарний сьогодні ранок, сонце гріє, але не пече, шкода тільки, що падає пісок; якби ти бачила, як світить сонце, яке блакитне небо, наче море в Пайті. І в тебе, Ансельмо, знову стугонить у скронях, нуртує кров, калатає наполохане серце, в голові паморочиться. Вони йдуть разом? Так. На терасу? Так. Він тримає її під руку? Так. А Хасінто: ви погано себе почуваєте, доне Ансельмо? Навіть зблідли. І ти йому: я трохи втомився, принеси мені ще кави і чарочку піско. Тепер увага, Ансельмо, вони йдуть просто до твого столика. Так, встань, простягни йому руку, — доне Еусебіо, як здоров’я? А той: любий мій, ця сеньйорита і я складемо вам товариство, чи ви згодні?

І ось вона тут, біля тебе, дивись на неї без страху, ось її обличчя — брови, ніби маленькі пташки, за прикритими повіками панує морок, а за стиснутими вустами темно й порожньо, як у покинутій хатині; ніс, щоки. Дивись на її довгі, засмаглі руки, на світле волосся, що хвилями спадає на плечі, на її рівне чоло, яке іноді насуплюється. А дон Еусебіо: ну, може, кави з молоком? Хоча ти, мабуть, уже поснідала, може, краще чогось солодкого, молоді це люблять, — от ви, доне Ансельмо, хіба не були в її роки ласі до солодощів? — наприклад, айвового мармеладу і соку папайї; гей, Хасінто, принеси нам. Притакуй, Ансельмо, кивай головою, — авжеж, був ласий, — а сам приховуй хвилювання, позіхай, потягуйся й тайкома дивися на її струнку шию, на пальці, подібні до тендітних пелюсток квітки, на вії, що поблискують на сонці. І розмовляй з ним, посміхайся йому, отже, нарешті ви купили той сусідній будинок, значить, розширите крамницю і візьмете на роботу більше працівників, — цікався, засипай його питаннями, — чи відкриєте філію у Сульяні? А в Чіклайо? Вдавай, що дуже зрадів зустрічі, — ви давно вже не відвідували мій заклад, — вираз його обличчя відчужений, він поважно п’є сік, — нема коли, доне Ансельмо, робота, обов’язки, родина, — але все-таки, доне Еусебіо, дозвольте собі трохи розважитись. Вона бере пальцями мармелад, підносить до рота. І дон Еусебіо: а як поживають ваші дівчатка? Сумують, питають про вас, заходьте, коли вам заманеться, я вже про вас потурбуюсь. А тепер дивись, як вона відкусує мармелад, які гострі й білі в неї зуби. І тут з’являється віслюк з кошиками, — зніми капелюх, Ансельмо, посміхнись, розмовляй і далі, — гальїнасерка вклоняється їм, — сеньйори такі добрі, Тоньїто, подай сеньйорам руку, дякую вам, сеньйори, — і з ніжним дотиком пальців Антонії, подібно до легкого подиху вітерця, тебе охоплює почуття спокою. Як спокійно зараз на душі, правда? А сеньйор Еусебіо ніколи не дізнається, чому ти його весь час пригощав. І той: цього ще не вистачало, ви мене ображаєте, доне Ансельмо, дозвольте мені хоч раз заплатити, я відчуваю себе через вас незручно. А ти: ніколи, нізащо в світі, ані сентаво, тут усе ваше, — і тоді подумки: завдяки вам я перестав боятися, ви привели її до мого столика, і люди навіть не звернули уваги. І знову радісне піднесення. Тепер наберися сміливості, підходь до її лавки щоранку, торкайся її волосся, купуй їй фрукти, проводь до «Північної зірки», проводжай під палючим сонцем, кохай її так, як і в ті дні.