Читати книгу - "Зламані янголи"

— Або твір мистецтва, — пробурмотів Депре. — Звідки нам знати?

Вонґсават похитала головою.

— Це корабель, Люку. Твори мистецтва для коридорів не ставлять там, де через них будуть щоразу перечіплятися. Поглянь на ці штуки. Вони ж усе заполонили.

— А якщо ти можеш пролетіти?

— Вони б усе одно заважали.

— Мистецтво зіткнення, — всміхнувся Шнайдер.

— Ну, добре, годі вже, — Генд, помахавши руками, змусив нових слухачів шпилів трохи від них відступити. Цей рух спрямував потоки повітря на червоні кам’яні гілки, і залунали ледь чутні нотки. Мускусний запах у повітрі посилився. — Ми не маємо…

— На це часу, — пробурчала Вардані. — Ми мусимо знайти безпечну базу для передачі.

Шнайдер реготнув. Я стримав широку усмішку й постарався не дивитися в бік Депре. Я підозрював, що Генд от-от втратить самоконтроль, а провокувати його тепер мені не надто хотілося. Я досі напевне не знав, що він зробить, коли зламається.

— Сунь, — досить спокійним голосом промовив менеджер з «Мандрейк». — Перевір верхні отвори.

Системна спеціалістка кивнула й увімкнула свій гравітримач. Завищали двигуни; коли підошви її черевиків відірвалися від підлоги і вона попливла вгору, звук понизився. Розвернулися Цзян і Депре, прикривши її піднятими «Сонцеструмами».

— Ходу немає, — гукнула вона вниз із першого отвору.

Я вловив зміну у звучанні та скоса глянув на співошпилі. За мною стежила тільки Вардані, яка стояла за спиною в Генда, і вона побачила моє обличчя. Її вуста розкрилися в німому запитанні. Я кивнув на шпилі та приклав долоню до вуха.

Послухай.

Вардані підійшла ближче, а тоді хитнула головою.

Шипіння.

— Не може бу…

Але це було так.

Тихенький звук пісні, схожий на пищання скрипки, змінювався. Реагував на невпинне гудіння грав-двигунів на задньому плані. А може, річ була не в цьому, а в самому грав-полі. Воно змінювалося й ледь відчутно посилювалося.

Прокидалося.

Розділ тридцять другий

Ми знайшли безпечну базу передачі для Генда десь за годину, проминувши ще чотири скупчення співошпилів. На той час ми вже почали вертатися довгим шляхом до стикувального модуля, користуючись орієнтовною мапою, яку креслили сканери Нухановича на руці в Сунь. Картографічній програмі марсіянська архітектура подобалася не більше, ніж мені, про що свідчили довгі паузи щоразу, коли Сунь завантажувала новий блок даних. Але тепер, після пари годин блукань і натхненної роботи системної спеціалістки, програма вже могла самостійно робити якісь обґрунтовані припущення щодо того, де нам слід шукати. Може, це й не дивно, та вона зовсім не схибила.

Вилізши з велетенської закрученої труби з надто стрімкими для людей стінами, ми з Сунь незграбно зупинилися на краю платформи завширшки п’ятдесят метрів, здавалося, з жодного боку не захищеної від космосу. Вгорі та внизу довкола нас вигинався кришталево чистий зоряний покрив, лиш подекуди закритий кістками кощавої центральної конструкції, схожої на кран з міллспортської верфі. Відчуття незахищеності перед зовнішнім простором було таке сильне, що мені, щойно я це побачив, стисло горло: спрацював рефлекс, як під час вакуумного бою. У мене у грудях кволо засіпалися легені, які ще не розслабилися після підняття.

Я придушив цей рефлекс.

— Це що, силове поле? — пихкаючи, запитав я Сунь.

— Ні, воно тверде, — вона насупилася над дисплеєм у себе над передпліччі. — Прозорий сплав, завтовшки близько метра. Це серйозно вражає. Жодного спотворення. Повне пряме візуальне керування. Поглянь, он ваша брама.

Вона виднілася серед зір у нас над головами, повзучи крізь пітьму несподівано видовженим супутником із сірувато-блакитного світла.

— Це має бути башта керування стикуванням, — вирішила Сунь, погладжуючи себе по руці й повільно розвертаючись. — А я вам казала. Розумна картографія Нухановича. Кращого не роблять ні…

Її голос затих. Я позирнув убік і побачив, як її очі розширилися, зосередившись на чомусь попереду. Поглянувши, як і вона, на кістляву конструкцію в центрі платформи, я побачив марсіян.

— Поклич інших, — відсторонено попросив я.

Вони висіли, наче привиди замордованих до смерті орлів, з розправленими крилами над платформою в якійсь сіті, що моторошно гойдалася на випадкових потоках повітря. Їх було всього двоє: один завис майже на вершечку центральної конструкції, а інший — трохи вище голови звичайної людини. Я обережно наблизився і побачив, що ця сіть металева й обвішана приладами такого ж незрозумілого призначення, як і ті машини, які ми проминули в камерах-бульбашках.

Я пройшов повз чергове скупчення співошпилів, більшість із яких була трохи вище коліна, і практично забув про них. Почув, як у мене за спиною Сунь кричить у спіраль, звертаючись до решти групи. Підвищивши голос, вона неначе порушила щось у повітрі. Купол наповнився луною. Я дійшов до того марсіянина, що висів нижче, і став під його тілом.

Звісно, я вже їх бачив. А хто не бачив? Із даними на цю тему знайомляться, починаючи з дитячого садка. Марсіяни. Вони прийшли на зміну міфічним істотам з нашого провінційного земного минулого, богам і демонам, на яких ми колись будували свої легенди. «Болючий удар, — писав Грецький, мабуть, ще тоді, як не став дрефлом, — який це відкриття завдало нашому відчуттю приналежності до всесвіту та нашому відчуттю володіння всесвітом, неможливо переоцінити».

Ось як Вардані розповіла про це мені одного пустельного вечора на балконі складу Роспіноеджі:

Бредбері, 2089 рік доколоніального літочислення. Герої-засновники людської давнини виявляються дурноголовими шмаркачами-задираками, якими, мабуть, були завжди: розшифрування перших марсіянських систем даних доводить існування не молодшої, а може, й старшої за весь людський рід культури, що мандрувала в космосі. Тисячолітні знання з Єгипту та Китаю починають видаватися стеком даних зі спальні десятирічної дитини. Мудрість віків миттєво перетворюється на обкурені роздуми компанії п’яниць із канави. Лао-Цзи, Конфуцій, Ісус Христос, Мухаммед — що вони знали? Провінціали, жодного разу не полишали планети. Де були вони, коли марсіяни перетинали міжзоряний простір?

Звичайно ж (Вардані кисло всміхнулась одним кутиком рота), організована релігія пішла в контратаку. Вдалася до звичних стратегій. Включити марсіян у картину світу, підчистити священні писання чи вигадати якісь нові, витлумачити щось по-новому. А якщо на таку роботу не стає мізків, то просто заперечити все це як творіння злих сил і розправлятися з усяким, хто казатиме щось інше. Це має спрацювати.

Але це не спрацювало.

Якийсь час це видавалося можливим. Зростання істерії провокувало часте насильство з релігійних мотивів і підпали новостворених університетських кафедр ксенології. Озброєний супровід для видатних археологістів і чимало перестрілювань на кампусах між фундаменталістами та правоохоронцями. Цікаві часи для студентів…

Із усього цього зростали нові вірування. Як правило, вони не так уже