Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

— Облиш!

Звичайно, гість, якому йдеться не про свою дитину, а тільки про сигару, має більше гумору, ніж Ґантенбайн, але все-таки, як з’ясовує гість, то була його остання гаванська сигара і він не зразу годен пригадати, про що, власне, точилася розмова. Пауза. Ну, то про що ми говорили? Ліля відмовчується, ображена як мати, і поглядом утішає дитину, що, зрештою, тільки дитина...

— А татусь недобрий.

Що ж, трапляється.

— Я хочу іншого татуся.

От уже це, навіть на думку Ділі, зайшло задалеко, хоча саме завдяки цим словам гості зберігають свій гумор. Тепер уже Ліля вичитує дитині й навіть погрожує покаранням. Беатрисі не слід такого казати. Тобто про своє бажання мати іншого татуся. За це їй не дають десерту. В цьому пункті Ліля дуже сувора. Гантенбайн мовчки чистить собі банан, а дитина ще ніколи не відчувала такої кривди: можливо, цей чоловік, що навпомацки чистить банан, справді не її татусь... Хай там як: телебачення, про нього точилася розмова, телебачення як інструмент індустрії свідомості і взагалі мистецтво за технічної доби, передусім телебачення, тут кожен може щось сказати, за винятком Ґантенбайна, що заткнув собі рота бананом.

Я уявляю собі:

А загалом усе йде напрочуд добре й гарно, Ліля і Ґантенбайн із дитиною, інколи вони їздять на прогулянки, а дитина — це дитина, і Гантенбайн та Ліля тримають її за рученятка, щоб вона могла гойдатися, Ліля тримає повну ложку й розповідає про віз із сіном, що хоче до клуні, а коли дівчинка втомлюється, Гантенбайн бере її на плечі, вдає коника і гарцює, а коли ця пора минула, є й інші ігри, інколи навіть коклюш, приходять Макс і Моріц, улітку купаються, взимку катаються на санках — на все своя пора, Ліля купує їй сукенки зі смаком, Гантенбайн розповідає про Всесвітній потоп і Ноїв ковчег, усі сміються над дитячими фразами, а коли Ліля на гастролях, вона телефонує й розмовляє з Беатрисою, незабутня сцена, як Беатриса сидить на поні, потім ідуть сопілки й т. ін., тож Лілі й Ґантенбайнові немає потреби розмовляти надто багато між собою, дитина майже завжди присутня, а коли Беатриса хоче дізнатися, звідки беруться діти, їй пояснюють — так і так...

Я уявляю собі:

Анекдотична оповідка про їхню першу зустріч у гардеробі, Гантенбайн як сліпий із трояндами, що в захваті від гри, майже годиться, але не зовсім, бо тут немає нічого анекдотичного... Ліля жила тоді, звичайно, не без приятеля, а втім, це аж ніяк не обходило Гантенбайна. Це твердження такою мірою слушне, що в оповідці, яку так охоче розказує Ліля, про нього не згадано; того Лілиного приятеля, що тоді сидів у гардеробній, Гантенбайн справді не бачив. Але ж той чоловік сидів там (якщо не в оповідці, то все-таки в дійсності) увесь час, щоправда, не коло її гримувального столика, та однаково досить помітний у єдиному затишному фотелі; він мовчав і гортав газету, сидів із капелюхом на голові, розставивши ноги і впевнений, що він там присутній. Отож він сидів. Наче меблі. Чоловік у розквіті літ, колись дуже закоханий у Лілю, тепер на стадії зрілої любові, готовий до шлюбу без нетерпіння, з капелюхом на голові. Поки Гантенбайн виконував свій дуже безпорадний і тільки в оповідці переконливий номер із трояндами, той у капелюсі навіть не прислухався, певне, знаючи про Лілину потребу в сліпому схилянні. Йому досить було кашлянути, щоб налякати сліпого шанувальника. Навіть не відриваючи очей від газети, він згодом запитав мимохідь: «Що це в тебе за пташка була?» Він сказав «пташка», і це трохи образило Лілю, бо ж усе-таки приходив шанувальник. Без капелюха на голові. Вона мовчала. На користь Гантенбайна. Він справді тоді бачив лише Лілю. Ще простішого доказу, що він сліпий, він не зміг би вдати... Згодом він, звичайно, дізнався, що Ліля жила не сама, але озиратися було вже запізно, в гардеробній тепер ніхто не сидів. Тільки фотель, де сидів той приятель, стояв і досі. Але в ньому вже сидів Гантенбайн. А Ліля на сцені й далі грала ту саму роль. Гортати газету, аж поки в залі вибухнуть аплодисменти, Гантенбайн не міг собі дозволити, бо ж Ліля вірила в його сліпоту й кохала його через неї. Він бачив телеграми, встромлені навколо її дзеркала, побажання щастя, деякі з золотим кантиком, бачив у її дзеркалі й себе: закоханого, що сліпо чекає, поки в залі гримнуть оплески. І отак щовечора, аж поки раптом з’являлася Ліля: в іншому вбранні, а ще й з чужими косами, почасти лялька, гарна, але розмальована для вітрини, гарна здалеку, сині брови, зелені повіки, жовті щоки; її обличчя стає таким грубим, таким грубим увиразненням краси, що навіть її очі більшають, і Ґантенбайн у душі щоразу здригається. Мов перед якоюсь пташкою. Гардеробна замаленька, Ліля ще під впливом ролі, але вже без тексту. «Як пройшла вистава?» — запитує він, щоб почути її голос. Тільки голос був Лілею. Потім вона була змушена ще раз виходити на сцену, глядачі й далі плескали. Демонстративно. Наче прагнули повідомити сліпому Ґантенбайнові, яка чудова жінка, що її він кохає. І отак щовечора. Він, розумієте, пишався, й відкорковував тим часом пляшечку шампанського. Пишався чим? Водночас він сам видавався зайвим. Ґантенбайн не міг аплодувати: схиляння в нього відібрали. Він наливав їй келих — це все, що він міг зробити. Кожні овації коли-небудь ущухнуть, тож потім Ліля тішилася своїм коханням, пила шампанське, Ліля за гримувальним столиком, а Ґантенбайн у єдиному затишному фотелі, споряджений темними окулярами для сліпих. Він бачить, як вона витирається ватою, Ліля в шовковому халаті, Ґантенбайн із чорним ціпком. Отак він і сидить у її гардеробній — сліпий, але присутній. Ліля така, як і завжди після вистави: розслаблена, збуджена, розвіяна. Вона не чує стукоту в двері, і добродій, що зайшов, не чекаючи довго на відповідь, здається, знає, що Ґантенбайн сліпий, бо не кивнув йому головою. Наче Ґантенбайна й немає в гардеробній, наче він відсутній. А той добродій, певне, якийсь постачальник, він почувається так, ніби може бути вільним від усякої пристойності. Добродій наприкінці розквіту своїх літ. Оскільки Ліля його не бачить, бо