саме заплющила очі, щоб зняти макіяж із повік, Ґантенбайн каже: «Здається, хтось стукав». Але Ліля не чула стукоту, а добродій, переконаний, що Ґантенбайн не бачить його, стоїть тихо, поки Ліля кидає в сміттєвий кошик брудні ватні тампони, набираючи дедалі більшої готовності розмовляти з Ґантенбайном. Зосередившись на своїх пальцях і витираючи їх об рушник, вона запитує, куди підемо їсти, і просто не помічає, що в гардеробній є ще один чоловік. Що він, Ґантенбайн, пережив того дня? Адже він міг навіть гадати, що той гість зараз вихопить пістолета з кишені й вистрелить у Лілю, з ним щось негаразд, він мовчить, наче робить себе отак невидимим від Ґантенбайна, а може, лише хоче поговорити з Лілею. Віч-на-віч. Гість блідий, неголений, невиспаний. Ґантенбайн і досі не складе думки, де можна поїсти, і мовчки гладить собаку; Пач занепокоївся і пильно придивлявся. Ця сцена тривала навряд чи й хвилину, але, здавалося, безкінечно. Тільки тоді, коли Ліля нахилилася до дзеркала, щоб перевірити повіки, вона злякалася, а її тоненькі пальчики, що саме мали протирати скроні, заціпеніли перед чоловіком у дзеркалі. Вона впізнала його. Навіть Ліля не казала ні слова, щоб гість і далі був невидимий. Її обличчя, як бачив Ґантенбайн, не лишало жодного сумніву: це був чоловік, якого Ґантенбайн тоді не бачив. Тепер без капелюха на голові. Показати тепер, що Ґантенбайн не сліпий і розуміє ситуацію, було б завеликим підступом. Тож він гладив собаку. Але й мовчання могло б виказати Ґантенбайна, тож він запропонував тепер, де можна поїсти, крім нього більше ніхто й слова не сказав. Коли Ліля обернулася, того чоловіка не стало не тільки в дзеркалі, а й у гардеробній. Без слів. Його прихід, хоч і видавався комічним якусь мить, справляв тепер радше моторошне враження. Але ж Ґантенбайн не міг запитати: «Хто то був?» До того ж він знав це, а що означає цей візит, здається не знала навіть Ліля. Ґантенбайнові було шкода її, вона аж поблідла з переляку. Але Ґантенбайн знав, що йому треба мовчати, зрештою, він мав і свій переляк, який годилося приховати. Власне, бажання несподіваного гостя було зрозуміле: він прагнув повернути свою Лілю! Свою! Саме ця мовчазна вимога в його очах надавала йому такої моторошної подоби, що виникала думка про пістолет у його руках, людина втрачала самовладання, як і сам страхітливий гість. Ліля, безперечно, ще ніколи не бачила його таким. Вона тепер підвелася, ще досі бліда з переляку, і взяла двері гардеробної на засув, на що Ґантенбайн, щоб розвіяти її тривожні думки, розповів про кумедну витівку Пача, нову, вигадану точнісінько так само, як і решта, що не завадило Пачеві гордо заметляти хвостом, але спроба Ґантенбайна виявилася невдалою, Ліля ціпеніла дедалі більше, мабуть, на думку, що гість може чекати її коло службового виходу, заховавшись на темному подвір’ї. А втім, пістолета він, безперечно, не мав, а тільки справляв таке враження: адже прийшов не застрелити її, а одружитися з нею. Запізно. Коли в двері постукали, Ліля не хотіла відкривати засув, тож довелося Ґантенбайнові. Й він справді відчинив двері, то була бажана нагода показати себе як чоловіка. Але в дверях стояла лише служниця, що передала листа, який Ліля одразу відкрила й прочитала, проте не вставила в раму дзеркала. Коли вона нарешті скинула перуку, то дивилася на Ґантенбайна так, наче вперше засумнівалася в його сліпоті, непевна, чи він справді нічого не бачив, тепер, коли була з власними косами й гарна, лист вочевидь заспокоїв її, і вона позбулася страху, що на неї чигають на подвір’ї. Згодом вони пішли їсти, Ліля і Гантенбайн, що, як і завжди, розрізав для неї форель. Потім пішли додому. Безперешкодно. А коли Гантенбайн запитав мимохідь, чи Ліля часом не чула чогось про свого колишнього приятеля, вона відверто відповіла, що він повернувся, так, він тепер у місті. Вона бачила його, але не розмовляла з ним. Її відповідь здавалася не менш незначущою, ніж його запитання, а що Ліля далі замовкла, її приголомшеність, бачив він...
Я розумію:
Людина змушена покинути свого партнера, постанова — це постанова, вже несхитна, але відокремлення внаслідок тієї постанови ще не відбулося, відокремлення прагнуть здійснити гідно, але гідність перешкоджає відокремленню, один з двох партнерів, поки зберігається гідність, не може зрозуміти й кохає, як ще ніколи не кохав, і якось увечері з’являється знову; прощаються одне з одним не листами, і Гантенбайн збагнув, що тут немає іншого варіанта, крім мовчазного розуміння, що вони повинні зустрітися знову...
То був лютий.
Ліля за гримувальним столом (цього разу перед виставою) мало не жартома призналася, — навіть не озирнувшись, чекаючи в напруженому спокої дзвінка, що невдовзі викличе її на сцену, принаймні не схвильована і вже не здатна ні до якої розмови, ніде не витаючи думками, а навпаки, готова до виходу, — отож мимохідь призналася, поки просто пудрила собі носика, одне слово, жартома, навіть не озирнувшись, навіть не глянувши, хто тепер сидить у єдиному затишному фотелі: мовляв, місячні в неї часто бувають нерегулярні, тож йому не треба ані радіти з цього приводу, ані лякатися... Потім пролунав дзвінок. Ліля мала тоді тридцять один рік, аж ніяк не недосвідчена дівчинка, та й Ґантенбайн був не хлопчик, який уперше постає перед певними питаннями. А втім, у принципі, думав він, коли-небудь зрештою треба поговорити про це. Але після тієї вистави, після прогулянки Ґантенбайна з Пачем, та й наступного дня Ліля, здається, взагалі вже не думала про свої слова. Тож навіщо Гантенбайнові про них думати? Але він таки думав, хоча не дуже побивався і на мить майже повеселішав, уявляючи собі, якою Ліля буде як мати, він лише дивувався, що три дні поспіль вона ані пари з вуст, ба навіть уже чотири дні. Її безтурботність справляла враження, але не передавалася йому. Думку, яка нещодавно в гардеробній блискавично промчала йому в голові, він досі відганяв від себе, то була думка про календарний термін, а якби раптом усі думки стали непотрібними, саме на цій думці Ґантенбайн не хотів би зосереджуватись. Ліля, як він бачив, і далі була безтурботна й радісно чекала свою колишню роль наступної осені. Коли одного разу Ґантенбайн, скориставшись приводом (комірне), запитав про дату, був уже березень; Ліля злякалася, що треба платити комірне, і вжахнулась, як швидко минає час. Розмова відбувалася в ресторані, Ліля з глибоким декольте, на перлинах намиста вигравали вогники свічок, і вона сміялася: «А що, якби
