Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Мерзотники!

— Я боюся, Мерт...

— Чого? Як настане твій час, то нікуди не дінешся. І ніякі сльози не допоможуть.— Місіс Клер помітила, що в старої зволожніли очі.— Відколи одійшов мій Гомер, я не маю ні страху, ні сліз. І якщо хтось чатує тут поблизу, щоб перерізати мені горлянку, хай собі ріже на здоров’я. Чи мені не однаково? Усе це ніщо, як порівняти з вічністю. Затям собі: якби один птах узявся переносити через океан по піщинці за раз, то коли б він переніс усі, це був би тільки початок вічності. Отож краще висякай носа.

Страшна звістка, оголошена з церковних кафедр, рознесена по телефонних дротах, поширена радіостанцією в Гарден-Сіті («Жахлива, неймовірна трагедія! В ніч із суботи на неділю, по-звірячому, без будь-яких видимих мотивів, убито сім’ю фермера Клаттера, що складалася з чотирьох чоловік...»), справила на рядових жителів приблизно таке саме враження, як і на тітоньку Труїт: вона приголомшила їх, вкинула в жах, і це перше моторошне відчуття холодного ляку дедалі глибшало.

«Гартменове кафе», що складається з чотирьох грубих столів та довгого прилавка, могло вмістити лише невелику частину стривожених голкомбців (переважно чоловіків), які хотіли обмінятися чутками. Господиня кафе, місіс Бесс Гартмен, метикувата худорлява жінка з коротко підстриженим сріблясто-рудим волоссям та жвавими й розумними зеленими очима, доводиться двоюрідною сестрою поштмейстерці Клер і не поступається перед нею прямотою суджень, а може, навіть переважає її.

— Дехто каже, що мене, стріляну птаху, нічим не вразиш, але ця історія з Клаттерами просто-таки приголомшила мене,— розповідала вона згодом.— Уявіть собі, що буде, якщо всі почнуть викидати такі коники!.. Коли я вперше про це почула, коли люди почали сходитись сюди й розказувати всякі страхіття, я відразу подумала про Бонні. Звісно, це була дурниця, але ж тоді ми ще не знали нічого певного, й багато хто припускав таку можливість, зважаючи на оту її недугу. А тепер ми не знаємо, що й думати. Мабуть, це все-таки зловмисне вбивство. Той, хто його вчинив, добре знав, де й що в будинку. Але хто міг мати зло на Клаттерів? Я ніколи й слова лихого про них не чула. Усі до них ставилися так, що краще й бажати годі, і коли вже отаке сталося з ними, то скажіть мені, хто тепер може спати спокійно? Тієї неділі тут у нас сидів один старий, то він дуже влучно визначив причину цієї тривоги. «Єдине, що ми на цьому втрачаємо,— сказав він,— це довіру одне до одного. Ото й тільки». А як на мене, то це чи не найгірший наслідок злочину. Який жах, коли сусіди не можуть дивитися одне на одного без підозри! Нелегко жити з таким тягарем на душі, але якщо винуватця все-таки знайдуть, то, я певна, це буде ще більша сенсація, ніж саме вбивство.

Місіс Джонсон, дружина агента нью-йоркської страхувальної компанії,— чудова куховарка, але її недільний обід так і лишився нез’їдений — принаймні доки не захолов,— бо тільки-но її чоловік замірявся ножем на смаженого фазана, як йому подзвонив один приятель.

— Оце тоді,— досить скрушно згадує містер Джонсон,— я вперше почув про те, що сталося в Голкомбі. Спочатку я не повірив. Не міг повірити. Адже Клаттерів чек ще лежав у мене в кишені. Папірець вартістю вісімдесят тисяч доларів... Якщо, звісно, ця новина була правдива. Але я подумав: «Ні, не може бути, це якась помилка. Не може такого статися, щоб людина придбала страхувальний поліс і одразу померла. Та ще й від рук убивці. Це ж бо означає подвійне відшкодування». Я не знав, що мені робити. Тому зателефонував до Вічіти, управителеві нашої контори. Сказав йому, що маю Клаттерів чек, але не встиг його оформити, і спитав поради. Ситуація була досить делікатна. Виявилось, що по закону платити ми не зобов’язані, а от по совісті — це інша річ. Ну, то ми, звісно, вирішили чинити по совісті...

Дві особи, яким це благородне рішення було на користь,— Івенна Джарчо та її сестра Біверлі, єдині спадкоємниці батькового майна,— за кілька годин після того страшного відкриття вже їхали до Гарден-Сіті: Біверлі — з Вінфілда, штат Канзас, де вона гостювала у нареченого, Івенна — з дому в Маунт-Керролі, штат Іллінойс. Протягом дня одного по одному сповіщено й інших родичів у різних частинах країни, зокрема батька містера Клаттера, його двох братів, сестру та двоюрідну сестру, а також батьків місіс Клаттер і трьох її братів. По суті, майже всіх, хто значився у списку гостей, що мали приїхати до Клаттерів на День подяки, викликано телефоном чи телеграфом, і більшість їх одразу вирушили в дорогу, щоб встигнути на родинну зустріч — тільки не за святковим столом, а біля чотирьох домовин.

Тим часом в учительському будинку Вілма Кідвелл насилу опанувала себе, щоб мати змогу здержувати дочку, бо Сьюзен, із запухлими від сліз очима, знесилена нападами блювоти, відчайдушно поривалася зараз же йти — ні, бігти — на ферму до Раппів, що була за три милі.

— Невже ти не розумієш, мамо? — не вгавала вона.— Що буде, коли Боббі дізнається про це зненацька? Адже він любив її. Ми обоє її любили. І я повинна сказати йому перша.

Але Боббі вже знав. По дорозі додому містер Юелт заїхав на їхню ферму й порадився зі своїм приятелем Джонні Раппом, батьком вісьмох дітей (Боббі був третій). По тому вони разом пішли до «гуртожитку» — окремої будівлі у дворі фермерського дому, що був надто малий, аби вмістити всіх Раппових дітей. Отож хлопці мешкали в «гуртожитку», а дівчата — «вдома». Коли вони зайшли, Боббі застеляв своє ліжко. Він вислухав містера Юелта і, ні про що більше не питаючись, чемно подякував за те, що він заїхав. Потім вийшов надвір і довго стояв проти сонця. Садиба Раппів лежить на узвишші, на відкритій місцині, з якої добре видно лискучі жовті лани навколо ферми «Долина», і саме туди з добру годину невідривно дивилися хлопцеві очі. Його намагалися якось відволікти, але марно. Пролунав дзвін до обіду, і мати почала гукати Боббі в дім. Гукала й гукала, аж поки чоловік сказав їй:

— Не треба. Облиш його.

Леррі, один з молодших синів,