Читати книгу - "Маятник Фуко"

«Уважай, щоб він не став батьком твоєї дитини».

Мені здалося, ніби це я в Байї розмовляю з Ампаро. Лоренца мала рацію. Альє знав, як цілувати руку молодій дамі, не призвичаєній до цього ритуалу.

«Чому Симон та Софія» наполягав Бельбо. «Хіба він зветься Симоном?»

«Це чудова історія. Чи відомо тобі, що наш усесвіт є плодом помилки і що це трішки з моєї вини? Софія була жіночою частиною Бога, адже тоді Бог був більше жінкою, ніж чоловіком, то потім ви почепили йому бороду і назвали його Він. Я була його доброю половиною. Симон каже, що я хотіла породити світ, не питаючи дозволу, я, тобто Софія, яка також зветься, як же його, ага, Еннойя. Гадаю, моя чоловіча частина не хотіла створювати, — може, не мала відваги, а може була імпотентом, — і я, замість того, щоб з’єднатися з ним, захотіла створити світ сама, я не могла витримати, гадаю, це було з надміру любови, і це правда, я обожнюю увесь цей безладний усесвіт. Тому я — душа цього світу. Так каже Симон».

«Як люб’язно з його боку. Він це каже всім жінкам?»

«Ні, дурнику, лише мені. Адже він зрозумів мене краще, ніж ти, адже він не намагається переробити мене на свій образ. Він розуміє, що мені треба дати жити так, як мені хочеться. І Софія зробила саме так, вона кинулася творити світ. Вона зустрілася з первинною матерією, яка була гидкою, мабуть, не вживала дезодорантів, і Софія зробила це зовсім не навмисне, але саме вона створила цього, Демо… як же його?»

«Чи не Деміурга?»

«Авжеж, його. Не пам’ятаю вже, чи цього Деміурга зробила Софія, чи він уже був, і вона його підбехтала, нумо, дурнику, створи світ, буде страшенно весело. Деміург був, мабуть, страшним нездарою і як слід створити світу не вмів, йому навіть не слід було цього робити, бо матерія була лиха, а він не мав права стромляти туди свого носа. Словом, він натворив те, що натворив, а Софія залишилася всередині. Ув’язнена у світі».

Лоренца говорила і багато пила. Багато хто починав уже мляво киватися із заплющеними очима посередині зали, а Ріккардо що дві хвилини виринав коло неї і наливав їй чогось до кухлика. Бельбо намагався запобігти цьому, кажучи, що Лоренца вже й так забагато випила, але Ріккардо сміявся, трусячи головою, а вона бунтувалася, кажучи, що витримує алкоголь ліпше, ніж Якопо, бо вона молодша.

«О’кей, о’кей», говорив Бельбо. «Не слухайся дідуся, слухайся Симона. Що ще він тобі говорив?»

«Саме те, що я полонянка світу, тобто лихих ангелів… бо в цій історії ангели лихі, вони допомогли Деміургові заколотити всю цю катавасію… словом, злі ангели тримають мене між собою, вони не хочуть мене випустити і примушують страждати. Але час від часу серед людей з’являється хтось, хто мене впізнає. Як Симон. Він каже, що це вже було з ним одного разу, тисячу років тому, — бо я не сказала ще тобі, що Симон практично безсмертний, якби ти знав, скільки всього він бачив…»

«Аякже, аякже. Але вже більше не пий».

«Чшш… Симон знайшов мене одного разу, коли я була проституткою в Тирському борделі й мала на ймення Гелена»…

«І це тобі говорить цей добродій? А тебе аж розпирає від задоволення. Дозвольте поцілувати вам ручку, повіє мого смердячого всесвіту… Який джентльмен».

«У всякому разі повією була ота Гелена. А зрештою, в ті часи, коли говорили проститутка, мали на увазі вільну жінку, без зобов’язань, інтелектуалку, ту, яка не хоче бути домогосподаркою, тобі ж відомо, що проститутка була також вельможною дамою, тримала салон, сьогодні такі жінки займаються public relations, ти б назвав хвойдою жінку, яка займається public relations, ніби вона звичайна шльондра, яка чигає за містом на водіїв вантажівок?»

У цю мить знову підійшов Ріккардо і взяв її за руку. «Ходи, потанцюємо», сказав він.

Вони танцювали посеред зали, легкими, дещо осоловілими рухами, ніби вдаряючи у барабан. Але час від часу Ріккардо притягав її до себе і владно клав руку їй на карк, а вона підкорялася йому з заплющеними очима, з розпашілим обличчям, відкинувши назад голову, і її волосся простопадно звисало нижче плечей. Бельбо запалював одну сигарету за одною.

По якомусь часі Лоренца взяла Ріккардо за стан і повільно повела його, аж поки вони не опинилися за крок від Бельбо. Далі танцюючи, Лоренца взяла в нього з рук кухлика. Вона тримала Ріккардо лівою рукою, а кухлик — правою, звернула свій дещо вільглий погляд до Якопо і, здавалось, плакала, а насправді усміхалася… І говорила до нього.

«І це траплялось не один раз, розумієш?»

«Не один раз що?» поспитав Бельбо.

«Що він зустрівся з Софією. Через багато століть Симон був також Ґійомом Постелем».

«Був листоношею?»

«Дурень. То був вчений епохи Відродження, який читав по-жидівському…»

«По-єврейському».

«Яка різниця? Він читав по-їхньому легко, як діти читають комікси про Мікі Мауса. Йому вистачало кинути оком. І от, в одному шпиталі у Венеції він зустрічає стару, неписьменну служницю Йоанну, дивиться на неї і каже: ось, я зрозумів, це — нове втілення Софії, Еннойї, це — Велика Матір Світу, яка зійшла поміж нас, аби відкупити цілий світ, який має жіночу душу. І Постель бере Иоанну з собою, всі вважають його божевільцем, а йому байдуже, він її обожнює і хоче звільнити від влади ангелів, а коли вона помирає, він впродовж години сидить нерухомо, вдивляючись у сонце, і цілими днями нічого не п’є і не їсть, у нього мовби вселилася Йоанна, якої більше нема, але вона немовби й є, бо вона є завжди, вона живе у світі й від часу до часу з’являється, так би мовити, втілюється… Хіба це не зворушлива історія?»

«Я потопаю у сльозах. І тобі так до вподоби бути Софією?»

«Але я Софія й для тебе, кохання моє. Ти знаєш, до того, як ти зі мною познайомився, ти носив жахливі краватки, а на спині у тебе було повно лупи?»

Ріккардо знову взяв її за карк. «Чи можу я взяти участь у розмові?» спитав він.

«Будь чемний і танцюй. Ти знаряддя мого блаженства».

«Не маю нічого проти».

Бельбо продовжував, ніби його й не існувало: «А отже, ти є його проституткою, його феміністкою, яка займається public relations, а він є твоїм Симоном».

«Мене звати зовсім не Симон», сказав Ріккардо, у якого вже заплітався язик.

«Ми говоримо не про тебе», сказав Бельбо.