Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Я. А ще ви кожним третім словом виявляєте свою нереальність. Ви говорите все те, що сидить у мені і йде від мене, а не від вас. У своїй мові ви мавпуєте Кумпфа, а тим часом не скидається на те, щоб ви колись училися у вищій школі, в університеті, і щоб ми з вами там разом протирали штани. Ви говорите про бідолашного джентльмена й про того, з ким я на «ти», навіть про тих, хто дарма намагався перейти зі мною на «ти». А ще говорите про оперу. Звідки ви про все це знаєте?

Він (знов по-акторському сміючись і хитаючи головою, наче я, мов дитина, ляпнув якусь милу дурницю). Звідки я це знаю? Але ж ти сам бачиш, що знаю. І хочеш, собі на сором, зробити з цього висновок, що твої очі помиляються? Це вже справді перекручена логіка, якої навчають у вищій школі. Замість робити з моєї поінформованості висновок, що я безтілесний, краще б виснував інше: що я не тільки з плоті і крові, як і ти, а саме той, за кого ти мене весь час вважаєш.

Я. І за кого ж я вас вважаю?

Він (з ввічливим докором). Ну годі тобі дурня клеїти, сам знаєш, за кого! І нічого тобі комизитись, прикидатися, нібито не чекав на мене вже хтозна-відколи. Знаєш-бо не гірше за мене, що з такими стосунками, як у нас, колись та треба побалакати. Якщо я є — а ти, гадаю, визнаєш це, — то я можу бути тільки одним і ніким більше. Що ти маєш на думці, питаючи, хто я такий? Як мене звуть? Таж усі ті химерні прізвиська лишились у тебе в пам'яті ще з вищої школи, з твого першого університету, з тих часів, коли ти ще не закинув на полицю Святе Письмо. Знаєш їх усі до одного, вибирай, яке заманеться, в мене майже й нема імен, мало не самі прізвиська, такі, щоб аж лоскітно від них було, — це все від моєї щиро німецької популярності. Приємна річ популярність, правда ж? Навіть якщо її не шукав і сам переконаний, що вона заснована на непорозумінні. Завжди приємна, як медом по губах. Отже, вибирай, коли вже так хочеш мене назвати, хоч ти ж звичайно не називаєш людей на ім'я, бо й не знаєш їхніх імен, так тобі до них байдуже, — вибирай будь-який із цих взірців селянської ніжності! Тільки одного я навіть чути не хочу, бо те прізвисько — таки злісний наклеп і образа й нітрохи до мене на пасує. Той, хто називає мене паном Dicis et non facis[301] попадає пальцем у небо. Хоч теж наче аж лоскітно, але наклеп. Якраз я роблю те, що кажу, виконую свої обіцянки до цурочки, це, можна сказати, мій діловий принцип, десь так, як євреї — найнадійніші гендлярі, а якщо й трапиться ошуканство, то ж приказкою вже стало, що ошукують завжди мене, бо я вірю в чесність і справедливість…

Я. Dicit et non es[302]. Отже, ви запевняєте, що справді сидите переді мною на канапі й говорите зі мною ззовні доброю, по-давньонімецькому соковитою кнупфівською мовою? Надумали відвідати мене саме тут, в Італії, на цілком чужому вам терені[303], де ви нітрохи не популярні? Який безглуздий несмак! У Кайзерсашерні я ще стерпів би вас. У Віттенберзі або у Вартбурзі[304], навіть у Лейпцігу я б ще у вас повірив. Але не тут же, під погансько-католицьким небом!

Він (хитаючи головою і з прикрістю цмокаючи язиком). Ой-ой-ой, знов та сама сверблячка до сумнівів, знов не довіряєш сам собі! Якби ти мав мужність сказати собі: «Там, де я, — там і Кайзерсашерн», то все зразу стало б на місце, і панові естетикові не довелося б нарікати на несмак. Отуди до лиха! Ти ж уже маєш право так говорити, тільки в тебе бракує на це мужності або ти вдаєш, що в тебе її бракує. Недооцінюєш себе, друже мій, та й мене теж недооцінюєш, коли так обмежуєш мій терен і хочеш конче зробити з мене німецького провінціала. Правда, я німець, коли хочеш, навіть щирий німець, але давнього, кращого взірця — космополіт у душі. Хочеш мене заперечити й зовсім не враховуєш давнього німецького потягу до мандрів, романтичної туги за прекрасною країною Італією! Я маю бути німцем, але щоб і мене за добрим дюрерівським звичаєм[305] потягло з холоду на сонце, то вже зась, такого права добродій не хоче за мною визнати, — а в мене ж тут і крім сонця є мета, маю залагодити невідкладні справи з одним прецікавим створіннячком…

Я весь затремтів з невимовної огиди. Але ж хіба знаєш напевне, з чого тремтиш: може, й з холоду, бо від Нього ще дужче потягло морозом, він пронизував мене навіть крізь сукняне пальто. Я сердито спитав:

— Ви б не могли припинити це неподобство, цей крижаний протяг?

Він. На жаль, ні. Шкода, але тут я нічим тобі не можу допомогти. Такий уже я холодний. Та й як би я інакше витримав там, де я живу?

Я (мимовільно). Ви маєте на увазі геєну і її кишло?

Він (сміючись, наче його хто лоскоче). Чудово сказано! Солоно й хвацько, чисто по-німецькому! Є ще багато гарних по-вченому гучних назв, пан екс-теолог знає їх геть усі: сагсег, exitium, confutatio, pernicies, condemnatio і так далі. Проте веселі, щиро-німецькі мені найкращі, нічого не можу вдіяти. Але годі поки що про те місце та про його вигоди! Бачу по твоєму обличчю, що тобі хочеться розпитати мене про нього. Але про це ще рано говорити, ще не горить, — вибач мені це «не горить», я пожартував! — ще є час, сила-силенна часу. Час — найкраще, єдино справжнє з того, що ми даруємо, і наш дарунок — пісковий годинник, адже шийка, в яку сиплеться червоний пісок, така вузенька, а цівка піску така тоненька, око зовсім не помічає, що його меншає у верхній посудині, тільки наприкінці здається. що він швидко сиплеться і швидко сипався, — але до того ще далеко, шийка така вузенька, що не варто ні говорити, ні думати про це. Та годинник поставлено, пісок усе-таки почав