Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Щось я не відчуваю, що знаходжуся на землі, ми ж бо таки під нею!

Між підошвою гори і водами озера виднівся піщаний берег, який у найширшому місці мав не більше п'ятисот футів. По цій вузькій рівній смужці можна було обійти довкола озера. Під гранітними стінами печери у мальовничому безладі лежали глиби вулканічних вивержень і величезні шматки пемзи. Розплавлена підземним вогнем, а потім застигла маса спалахувала тисячами вогнів, тільки-но світло прожектора торкалося її, немов відполірованої поверхні. Слюдяний пил, піднятий нашими ногами, розлітався з-під ніг хмаринками іскор. За смугою наносної землі довкола озера дно печери помітно підвищувалося. Дуже скоро ми дійшли до виступів, які тягнулися уздовж стіни і поступово вели вгору, утворюючи таку собі природну драбинку. По її східцях можна було підніматися, а що груди конгломератів довкола були нічим не скріплені, то йти треба було дуже обережно. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах з кристалів польового шпату і кварцу.

На кожному кроці ми знаходили підтвердження того, що ця гігантська печера має вулканічне походження. І на кожне таке свідчення я звертав увагу своїх супутників.

— Ви можете собі уявити, — запитав я, — що творилося у цій вирві, коли тут, де ми зараз стоїмо, клекотала кипляча лава, немовби розплавлена у доменній печі, і рівень цієї розпеченої рідини піднімався аж до устя кратера?

— Ця картинка надовго засяде в моїй уяві, — відповів Консель. — Та мене цікавить інше. Може, пан професор пояснить, що змусило того могутнього плавильника зупинитися і як могло так статися, що у горнилі вулкана утворилося тихе озеро?

— Найбільш імовірно, друзі, — почав я пояснювати, — що у процесі тектонічних струсів у схилі гори утворилася добряча тріщина (мабуть, та сама, крізь яку «Наутилус» пройшов усередину цієї печери). Води Атлантичного океану затекли всередину гори. Розпочалася запекла боротьба двох непримиренних стихій. Цей бій виграв Нептун. Відтоді минуло не одне століття, затоплений вулкан перетворився на затишний грот.

— От і добре, — зауважив Нед Ленд, — пояснення цілком логічне! Тільки шкода, що тріщина, про яку згадав пан професор, утворилася під рівнем моря, а не над!

— Та що ви таке кажете, Неде! — вигукнув Консель. — Якби тріщина утворилася у горі над рівнем моря, то «Наутилус» не міг би скористатися нею.

— До того ж, пане Ленд, тоді води б не влилися усередину гори, і вулкан залишався б діючим! Тож нема про що жалкувати.

Отак балакаючи, ми піднімалися далі. Виступи-східці ставали дедалі вужчими і крутішими. Іноді на нашому шляху траплялися глибокі тріщини, нам доводилося їх перескакувати і обходити обвалені частини скель. Ми видряпувалися навкарачки і навіть повзли на животі, та завдяки спритності Конселя і силі канадця змогли подолати усі перешкоди.

На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту змінився, та, на жаль, не на нашу користь, нам не стало легше йти. Замість конгломератів і трахітів тепер переважали чорні базальти, іноді вистелені тонким шаром, шершавим від застиглих у лаві бульбашок, а іноді вони піднімалися правильними призмами у вигляді колонади, що підтримувала запліччя величезної споруди — дивовижний зразок архітектурного мистецтва природи. Між базальтами звивалися потоки застиглої лави з вкрапленими смугами бітумінозних сланців і, подекуди, з широкими напливами сірки. Розсіяне денне світло, що проникало під ці темні склепіння крізь жерла кратера, слабо освітлювало вивержені породи, навічно поховані у надрах згаслого вулкану.

На жаль, наше сходження довелося припинити через непередбачену перешкоду. На висоті приблизно двохсот п'ятдесяти футів стіни, ухиляючись від похилої лінії, переходили у склепіння, тож нам довелося обмежитися прогулянкою довкола озера. Тут рослини боролися за виживання, вони не могли добре розвиватися через брак сонячного світла і викопні породи. Нам зустрілося декілька кущів і ще менше дерев, вони росли у виїмках каменів. Я впізнав молочайник, що виділяє їдкий сік. Сонцелюбні геліотропи тут абсолютно не відповідали своїй назві, тому що сонячне проміння ніколи не торкалося їх; рослини безпомічно хилили свої голівки, без кольору і без запаху.

То тут то там збідовані золотоцвіти виглядали з-за жалюгідного алое. Між потоками лави, проте, цвіли фіалки і від них віяло весною. Я із задоволенням вдихав їх п'янкий аромат. Запах — душа квітки, а морські квіткові рослини, як і водорості, не мають запаху.

Ми підходили до групи міцних драцен, які розсували своїми могутніми коренями ущелини скель, як раптом Нед Ленд закричав:

— Подивіться, пане професоре, вулик!

— Вулик? — перепитав я з недовірою.

— Вулик! Вулик! — повторив канадець. — І довкола нього гудуть бджоли.

Це було неймовірно! Рої бджіл у підземній печері! Вони зробили собі вулик у дуплі драцени, що росла в ущелині.

Для канадця було важливо не стільки те, що бджоли можуть жити у таких умовах, як те, що вони виробляють тут мед. Цей продукт високо цінується на Канарських островах.

Цілком природно, що Нед Ленд запропонував запастися медом. Я був тільки за. Канадець узяв жмут сухого листя, змішав із сіркою, і все — спалахнула іскра. Нед Ленд викурював бджіл. Гудіння невдовзі припинилося, бджоли вилетіли з дупла, і ми без перешкод дістали декілька кілограмів ароматного меду. Нед Лед до країв наповнив медом свою сумку.

— Я додам меду до тіста хлібного дерева, і спечу дуже смачний пиріг.

— Гай-гай! — вигукнув Консель. — Це ж буде справжнісінький пряник!

— Називайте, як хочете, аби смачно вийшло, — відповів Нед Ленд. — А ходімо краще далі, може ще роздобудемо чогось корисного!

Покривулявши стежиною, можна було побачити ціле озеро. Прожектор «Наутилуса» освітлював його тихі води, які не знали не те що бур, а навіть і брижів. «Наутилус» стояв непорушно. На палубі і на березі метушилися люди, від них на освітлені скелі падали довгі темні тіні.

Коли ми обходили верхній хребет скелястих уступів, на який опиралося склепіння, я побачив, що тваринне царство у надрах вулкану представлене не лише бджолами. Хижі птахи літали і кружляли над нами, інші з шумом вилітали із гнізд, звитих на неприступних для людини схилах. Над нами ширяли білогруді яструби і крикливий боривітер. Ми сполошили довгоногих прекрасних гладких дрохв. Нед Ленд не знав, як висловити своє розчарування від того, що не мав при собі рушниці. Але він був упертим і спробував підбивати пташок камінням. Канадець метав свою підручну зброю, аж поки не поцілив нічогеньку дрохву. Я не перебільшу, якщо скажу, що він ризикував життям щонайменше двадцять разів, а таки піймав пораненого птаха! Так дрохва опинилася у похідній сумці канадця, поряд із медом.

Гранітна стіна ставала непрохідною, і скоро нам довелося спуститися на берег. Над нами зяяло жерло кратера,