Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

На відміну від центру, рішучий план боротьби з українською державністю розробляла „Спілка відродження України”. Її ядро складали колишні царські генерали, які планували здійснити військовий переворот в Україні, заарештувати П.Скоропадського та проголосити нову російську владу.

Керівництво Української держави знало про діяльність цих політичних груп та організацій, але не звертало на них належної уваги. Пояснюється це тим, що значній частині урядовців держави були близькі програмні положення російських консервативних течій. Поряд з цим Павло Скоропадський вірив у практичне безсилля цих організацій та до останніх днів свого правління прагнув створити спільний антибільшовицький фронт.

В умовах різкого наростання антигетьманських настроїв і пошуку бодай якоїсь підтримки П.Скоропадський зробив спробу продемонструвати свою „лояльність” до українства. 9 листопада за його особистим розпорядженням з Лук’янівської в’язниці було звільнено діячів українського руху — С.Петлюру, М.Порша, Ю.Капкана. Можливо й мають рацію ті дослідники, які вважають поведінку гетьмана в даному разі необачною. П.Скоропадський, буцімто сподівався, що як звільнені політики, так і ті, які гуртувалися в опозиційному УНСоюзі, не зважаться на заклик до повалення його влади[717].

І все ж, мабуть, можна знайти більше підстав для кваліфікації такого кроку вимушеним (тиск національно-демократичних сил в цьому питанні надзвичайно посилився), а разом з тим — і своєрідним маневром, розрахованим на пониження суспільної напруги.

Прикметний і ще один момент — 9 листопада 1918 р. — це день серйозних вагань П.Скоропадського, можна сказати й більше — день, який він сам вважав останнім днем свого Гетьманства[718].

Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф.Штейнберга докладний звіт про революцію в Німеччині і прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського Національного Конгресу. Варто звернути увагу на оцінку гетьманом тогочасного моменту. Він вагався щодо прийняття одного з двох можливих рішень. Перше — „стати на чолі українського руху, постаравшись захопити все в свої руки”[719].

Отже, П.Скоропадський тим визнавав, що до того часу (до 9 листопада 1918 р.) він був поза українським рухом. Рівною мірою український рух був переважно поза державною будовою, яка іменувалася гетьманщиною). Цікаво, що в розмові з О.Палтовим — прихильником „підпорядкування” гетьману українського руху через той же конгрес, П.Скоропадський висловив невіру в запропонований варіант.

За великим рахунком така позиція цілком логічна й переконлива. Якщо в момент, коли гетьманська влада, оперта на багнети окупантів, видавалась непорушною, не вдалося не те що приборкати українські демократичні сили, а домогтися будь-якими посулами наблизити їх до себе, то що вже й говорити про подібні розрахунки за кардинальної зміни ситуації.

Інша справа, що в системі аргументів для самопереконання на перше місце П.Скоропадський висунув факт розкриття антигетьманської змови серед частини охорони на чолі з полковником Аркасом. Зі свідчень останнього, буцімто з’ясувалося, „що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне”[720].

По-перше, ніхто, ніколи у тому числі й П.Скоропадський, не говорили (не мали для того підстав) про зв’язок між діями Аркаса і Винниченка. Вочевидь, навіть висловити подібне припущення — значить вийти за межі елементарної реальності. Тому-то гетьман і говорить про абстрактне повстання. Зазначимо, не про підготовчі акції будь-кого із середовища УНС, а взагалі. Те ж, що, скажімо, стихійне повстання практично невідворотне, розуміли добре всі, а гетьман, можливо, й краще за інших. У даному разі ще точніше можна було вести мову про неминучість продовження того спротиву, який тривав в українському суспільстві з моменту державного перевороту 29 квітня й час від часу набирав особливо масштабних і дедалі загрозливіших форм.

То ж беззастережно покладати на В.Винниченка і його однодумців провину за зрив перспективи національної злагоди, як мінімум, не варто.

Ще більше в тому переконують конкретні дії гетьмана, які він сам передає наступним чином: „Друге рішення було — рішучо закрити конгрес і спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, то оголосити загальну офіцерську мобілізацію. В одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів. А потім, коли потреба мине, я твердо вирішив знову виправити державний корабель по тому шляху, якого я дотримувався завжди і від якого я ніколи не відмовлявся”[721].

Зауважимо, що для себе друге рішення П.Скоропадський ухвалив все того ж 9 листопада, оскільки уже наступного дня з цілком певних позицій вів переговори з представниками українських національно-демократичних сил. Тоді ж гетьман зміцнився у своєму рішенні, оскільки одержав сигнали від Антанти про небажання мати справи з прибічниками української самостійності — за тих обставин — з українським національним фронтом, УНС. Навпаки ж тим, хто схиляється до федерації з Росією — тобто готовий жертвувати українською державністю (а це в першу чергу П.Скоропадський і його ближче оточення) буде надано підтримку, передусім військову[722].

Тут умови Антанти співпадали з відвертими вимогами офіцерського корпусу.

То ж не дивно, що 13 листопада 1918 р. уряд (8 голосами проти 7) висловився за недопущення скликання Національного Конгресу, а гетьман поспішив змінити кабінет на „більш рішучий”, у якому вже не залишилося жодного противника федерації з нерадянською Росією[723].

Очолив кабінет С. Гербель{22}.

У грамоті до громадян, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., П.Скоропадський заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії.

І якщо звинувачувати В.Винниченка в тому, що він не все зробив для того, щоб, відповідно до позиції УНС, домогтися порозуміння з гетьманом на урядовому рівні, то як оцінити дії П.Скоропадського і його оточення? Називаючи речі своїми іменами, слід визнати, що оманними маневрами, в тому числі і прикрашанням фасаду кабінету в українські кольори (прийом п’яти есефів) вигравався час для того, щоб, зміцнившись, повернутись до відвертого антиукраїнського курсу.

Втаємничення підготовки повстання було єдино можливою за тих обставин тактикою. Небажання ж бути елементарно ошуканими гетьманцями в ході переговорів про склад уряду і дистанціювання від кабінету, який залишався антиукраїнським і після 24 жовтня та нестримно котився до розпуску, також можна зрозуміти, якщо підходити до проблеми не однобічно. В усякому разі „склад злочину”, навіть у моральній площині, відшукати важко.

Якщо ж вести мову про більш фундаментальні речі — принципові орієнтації на державницькі моделі (народоправчо-республіканські, самостійницькі чи авторитарно-монартхічні, „маріократичні”), то позиція В.Винниченка виглядає як єдино виправдана, послідовна, найбільшою мірою відповідна