Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хай би на якому рішенні ми зупинилися, час відійти від половинчастих заходів, через які в нас надто великий розрив між тим, що треба робити, і тим, що вважається політично прийнятним. Потрібні сміливі пропозиції — такі, що раніше здавалися немислимими. Адже практично всі тепер буденні для нас зручності колись були немислимими. Століттями люди мріяли літати, а навчилися лише сто років тому. На порозі економіки наступного покоління нам знадобляться сміливі «польоти» й винаходи. Мрії про майбутнє — прерогатива технарів. Та для того, щоб мати «владу народу, з народу і для народу», знадобиться масштабна трансформація для ХХІ століття.
Прочинивши «вікно Овертона» навстіж, ми можемо просуватися до бажаних варіантів майбутнього, де машини не заміняють людей, а допомагають будувати економіку наступного покоління. Ця економіка спонукає вигукувати ХЗ! із подивом, а не з тривогою.
Правильні запитання
Я не економіст, не політик і не фінансист, який чітко пояснює, чому щось можна змінити, а щось — не можна. Я фахівець із технологій і підприємець. Я звик бути пильним, коли реалії не відповідають бажаному і потрібному розвитку подій, звик ставити запитання, відповіді на які вказують шлях до кращих варіантів майбутнього.
Чому в нас такі низькі податки на капітал, величезні обсяги якого «залежуються» й не працюють на економіку? Чому в нас такий високий податок на доходи фізичних осіб, коли однією з найбільших проблем економіки є брак сукупного споживчого попиту, бо в населення немає грошей?357 Саме про це йдеться в теорії секулярної стагнації, яку нині просувають економісти, зокрема колишній міністр фінансів Ларрі Саммерс. «В економіці сучасного індустріального світу всі проблеми стосуються сфери радше попиту, ніж пропозиції»358, — писав Саммерс.
Чому ми гадаємо, ніби суто фінансові інвестиції є інвестиціями в реальний бізнес? «Лише 15 відсотків коштів доходять із фінансових інститутів до виробничих капіталовкладень, — пояснила Рана Форугар. — Решта крутиться в замкненому фінансовому колі: купівля і продаж наявних активів, як-от нерухомість, акції й цінні папери»359. Система потребує ліквідності, але 85 відсотків — це занадто. У наступному розділі ми переконаємося, що в «грошовій» річці купається незначна частина населення, а течія безжально відносить капітал далеко від реальної економіки.
Чому до продуктивних і до непродуктивних інвестицій застосовується однаковий податок на приріст капіталу? Увесь рік вкладати в акціонерний капітал — це одне, а зовсім інше — десятки років працювати, щоб заснувати компанію й накопичити індивідуальний капітал, або інвестувати в нову компанію, не маючи певності щодо рентабельності.
Джон Мейнард Кейнс застерігав про це ще 80 років тому, у розпал Великої депресії. Те лихо спіткало економіку внаслідок спекулятивних операцій 1920-х років. У книжці «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (General Theory of Employment, Interest, and Money) Кейнс писав: «Спекулянти не шкодять, коли слугують бульбашками на рівній поверхні води — підприємства. Проте ситуація ускладнюється, коли підприємство стає бульбашкою у вирі спекуляцій. Коли капітальне будівництво країни перетворюється на побічний продукт діяльності “казино”, швидше за все щось пішло не так»360.
Кейнс пояснив детальніше: «Спостерігаючи за дійством на сучасних інвестиційних ринках, я часом схиляюся до висновку, що купівля інвестицій має бути остаточною й нерозривною, як християнський шлюб: доки смерть не розлучить. Це допомогло б уникнути багатьох нинішніх прикрощів. Адже інвестори зосереджувалися б виключно на довготривалих перспективах»361. Воррен Баффетт довів, що це справді чудова стратегія. Щоправда, наша економічна політика не розрахована на інвестиційні принципи, які практикує Баффетт.
Непогано було б почати реформи з податку на фінансові транзакції, який зробить невигідними маніпуляції трейдерів проти власних клієнтів чи інші витівки сучасного високошвидкісного ринку. Можна було б піти далі: податки на фінансові спекуляції та заохочення до продуктивних інвестицій за рахунок пільг. Виконавчий директор компанії BlackRock Ларрі Фінк пропонує оподатковувати дохід від приросту капіталу через три роки замість одного і знижувати ставку за кожний наступний рік володіння активом, заохочуючи таким чином довготривалі стратегії362.
Може би допоміг податок на розкіш, який пропонував Томас Пікетті363. Якщо ми оподатковуватимемо викиди вуглецю замість доходів фізичних осіб, починати слід не із заміни прибуткового податку податком на викиди. Непогано було б замінити податком на викиди вуглецю податки на соціальне страхування, програму Medicare і фонд допомоги безробітним. Нові правила вдарять по кишенях власників капіталу, зате допоможуть суспільству загалом.
Усі ці рішення будуть економічними й бізнесовими, але й також політичними. Так і має бути. Економічна політика визначає майбутнє не однієї людини чи компанії, а всього світу. Слід розуміти, що ми всі маємо корисливий інтерес у тому, щоб правила гри вдосконалювалися. В есе про майнову нерівність Джозеф Стіґліц пояснив: описуючи в 1840-х роках американську демократію, француз Алексіс де Токвілль наголошував, що «належне розуміння корисливого інтересу» є «важливою складовою геніального укладу американського суспільства».
«Річ у тім, — писав Стіґліц, — що кожний має вузький корисливий інтерес: хочу для себе найкраще просто зараз! А от “належне розуміння” корисливого інтересу — це дещо інше. Це означає, що людина зважає на корисливі інтереси інших, тобто загальний добробут, адже він є передумовою добробуту кожного окремо. Токвілль не вважав такий світогляд шляхетним чи ідеалістичним. Власне, навпаки. Для нього це був вияв американського прагматизму. Ті хитрющі американці розуміли елементарний принцип: турбота про ближнього не лише рятує душу — вона вигідна для бізнесу»364.
У різні епохи, на різних континентах в економіці грали за різними правилами. Земля нікому не належить. Уся земля належить королям та аристократам. Власники чи спадкоємці не мають права продавати майно. Усе майно має бути в колективній власності. Майно має бути у приватній власності. Робоча сила належить королям та аристократам, тому має з’являтися на першу вимогу. Людина має право на плоди своєї праці. Жінки належать чоловікам. Жінки є незалежними суб’єктами економічних відносин. Діти — дешева робоча сила. Дитяча праця порушує права людини. Люди можуть бути власністю. Ніхто не має права поневолити іншу людину.
Деякі з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє», після закриття браузера.