Читати книгу - "Ліки від страху"

— Я далекий від аналогій, але Джордано Бруно завжди був мені ближчий, ніж Галілей, який зрікся.

— От-от, ви самі й відповіли: Джордано Брупо спалили, як мовиться, в розквіті творчих сил, а Галілей, що зрікся своєї конкретної істини, відкрив потім чотири супутники Юпітера і довів обертання Венерн навколо Сонця.

— Можливо. Та я все-таки думаю, що при такій позиції виховані вашим батьком чудові фахівці з першої ж найдрібнішої причини зрадили б його.

— Ах, облиште ви ці прекраснодушні балачки! Наука вічна, і той, хто їй служить, не може опиратися на сьогочасні категорії — це красиво, а це ганебно! Працювати треба! І менше базікати!

— Але ж ви виходили з цих самих категорій, коли оцінювали дії Лижина під час вашого конфлікту?

— Ні! Не з цих! Мені Лижин був дорожчий, ніж якась шизофренічка! Проте наука й робота мені ще дорожчі, ніж Лижин! І я не міг допустити, щоб замість серйозних досліджень він фокусничав з якимись неперевіреними препаратами…

— На цей неперевірений препарат було дано санкцію Фармкомітету, — швидко вставив я.

— Можливо, я вже не пам'ятаю деталей, але він надужив дозами, не перевіривши анамнезу.

— Ви забули не тільки деталі, Олександре Миколайовичу. Ви забули про суть справи — смерть хворої настала поза зв'язком з лікуванням її новим препаратом.

— Я цього не забув. Але моя заява була не проти персонально Лижина, а проти неприпустимої легковажності у користуванні новими фармакологічними засобами. І в цьому я вбачав тоді свій принциповий обов'язок ученого. А вже тлумачити мої принципи як завгодно — це справа совісті Лижина.

— Так, так, — кивнув я. — Даруйте, Олександре Миколайовичу, а як же було з принциповими вченими обов'язками, коли ви зайняли місце Лижина на кафедрі?

Панафідін випростався в кріслі, сердито засовав верхньою губою, у нього навіть окуляри запітніли від люті:

— Слухайте, шановний, ви формулюйте свої вислови точніше. На кафедрі я зайняв місце не Лижина, а своє власне, оскільки вчена рада визнала мене достойнішим. Та й життя засвідчило правильність їхнього вибору. Хто Лижин і хто я?

— Це так, — погодився я зразу. — Хто Лижин і хто ви?.. До речі, на початку розмови я обіцяв переказати вам свої напівзнання про Лижина.

— Я бачу, що у вас про нього не напівзнання, у вас надзнання — сто три відсотки інформації.

— На жаль, це не так. Але я знаю, що він теж займається синтезом метапроптизолу.

— Справді? Не може бути, — якось картинно, неприродно здивувався Панафідін, і було видно, що він добре знає, чим займається Лижин. — Як мовиться, боже поможи…

— А вас не цікавить, чого досягнув Лижин?

— Ну, якби лік досягнув чогось серйозного, нам би це було відомо, — стримано сказав І Панафідін. — Та Лижин навряд чи може одержати хоч якісь серйозні результати, адже він перейшов на цілковите кустарництво…

— Ви вважаєте свої дослідження більш успішними?

— Безумовно. Найближчим часом ми змонтуємо установку і проведемо заключний експеримент. Я певен, що нам пощастить синтезувати препарат.

— Це дуже добре, — сказав я, зробив маленьку паузу і закінчив: — З вашою прекрасною науковою базою можна буде дати глибоке теоретичне обгрунтування характеру одержаного Лижиним метапроптизолу.

— Не зрозумів, — тихо сказав Панафідін, і кров відринула від його обличчя.

— По-моєму, я висловлююсь досить ясно. Лижин одержав метапроптизол.

— Ні… Ні. Неймовірно, — пробурмотів Панафідін. — Неймовірно, цього просто не може бути… Але він не подавав заявки на авторське свідоцтво… Комітет по винаходах не затвердить роботу Лижина… Препарат має пройти випробування… Він не міг забезпечити необхідний ступінь чистоти речовини… У нього немає санкції Фармкомітету… Це ще не речовина…

Він розмовляв сам із собою, не помічаючи мене.

— Не обдурюйте себе, професоре, — сказав я. — Лижин одержав метапроптизол без вашої лабораторії. Просто він ішов зовсім іншим шляхом. Ту ж ідею він вирішив простіше й ефективніше…

— Ви некомпетентні судити про такі речі! — раптом зірвався на крик Панафідін. — Що ви взагалі в цьому розумієте!

— Так, у цьому я нічого не розумію. Тому прийшов до вас.

— Повідомити про пріоритет Лижина? — гнівно скинувся Панафідін.

— Звичайно, ні. Ви ж не Комітет по винаходах. А прийшов я до вас для того, щоб нагадати ваші ж слова про відповідальність ученого перед наукою. І перед людьми, яким ця наука служить…

Панафідін уже взяв себе в руки. Він відкинувся в кріслі, дістав з пачки сигарету, неспішно закурив її, кинув на стіл запальничку, а на мене дивився прижмурено, майже весело.

— Дивлюсь я на вас, і мимоволі спадають на пам'ять слова, сказані Раскольниковим Порфирію Петровичу… — Він зробив паузу, і при всьому його спокої, який він начіплював на себе, як спецодяг перед брудною роботою, я бачив: дуже йому хочеться, щоб я спитав: «А що сказав Раскольников?..» — і тоді можна буде навідліг дати мені по пиці грубеньким томиком класика, а з класиками сперечатися зась — ні довести, ні заперечити, ні оскаржити; їхня думка, як постанова пленуму Верховного суду, перегляду не підлягає, і тоді останнє слово за Панафідіним.

Але я сам підрядився брати участь у цьому спектаклі, і вигадувати щось від себе актор не може, хоч би як йому була противною п'єса, в якій він грає. Тому, коли вже так вийшло, що цього разу репліка моя, я і спитав:

— А що сказав Раскольников Порфирію Петровичу?

— Яка ваша посада комічна!..

Я знизав плечима і мовив без будь-якого притиску:

— Але я сподіваюсь, я просто певен, що ви, на щастя, не Раскольников.

— Та й ви мало схожі на Порфирія Петровича.

— От і чудово — значить, ніякої аналогії не вийшло, лишилися ми при своїх.

— Так, але в мене виникло відчуття, що вами рухає просто якийсь патологічний інтерес до мене й до моєї роботи. І заважаєте мені спокійно працювати, і