Читати книгу - "Ліки від страху"

— І чим же це я вам заважаю? — спитав я.

— Ви схожі на шкодливого хлопчиська, який, зручно вмостившись у себе на віконці, пускає в кімнату навпроти сонячні зайчики, намагаючись будь-що влучити в очі людині, яка працює, відволікти її, хоч на секунду осліпити своїм дзеркальцем, чимось збентежити — невичищеними зубами, несвіжою сорочкою, павутиною в кутках неприбраної кімнати, чим завгодно, тільки б виставити якнайгірше в паскудному відбитому промінчику вашої копійчаної істини… Але вам це не вдасться: на моєму рахунку забитих старих лихварок немає.

— Яв цьому не сумніваюсь, інакше б не ходив до вас сюди, а викликав на Петровку, 38.

— А чого ви взагалі сюди ходите? Я вам повинен у чомусь зізнатись? Адже ви з тих симпатичних слідчих, яким хочеш у чому-небудь зізнатися.

— Ні, мені ваших зізнань не треба. Мені потрібна ваша допомога.

— Чого ви хочете? Слухаю вас.

— Тяжко захворів Лижин. І лишати без догляду всі його папери, в яких містяться або велике відкриття, або матеріали до відкриття, неприпустимо…

Я бачив, як весь напружинився, стиснувся, приготувався до стрибка Панафідін, він не дивився мені більше в лице. Розглядаючи пильно тенісну ракетку, яка лежала на підвіконні, так пильно, ніби це не його ракетка, з якою він їздить щодня грати на «Шахтар» чи на «Хімік», а кинутий мною на його підвіконня протез ноги, Панафідін спитав:

— А що сталося з Лижиним?

Дуже мені не хотілося розповідати Панафідіну про хворобу Лижина, і все-таки брехати йому я не міг, і, відкриваючи рота, твердо знав, що вкладаю в руки Панафідіна здоровенну ломаку, якою він або взагалі знесе Лижина, або закриє нею, наче клямкою, дверцята пастки за своєю спиною. І тому незворушно і спокійно сказав йому:

— У нього сильне нервове виснаження.

Панафідін нічого не відповів. Він більше не роздивлявся свою ракетку, а уважно, безсоромно мацав кожну клітинку, зморщечку, складку мого обличчя: я певен, що він побачив кожну не виголену мною вранці волосинку на підборідді, і погляд його означав одне — загрався, сищик!

І в очах його була не радість, не веселощі, не бачив я і зловтіхи, а світилася лише величезна полегкість — очі не могли приховати стримане тренованою волею зітхання визволення від важкого тягаря, який гнітив багато років, відчуття гострої небезпеки, яке ніколи його не полишало, повсякчасної загрози завтрашнім планам, ідеям, перспективам, усьому майбутньому. Затихло, замовкло, відстало за спиною дихання людини, яка наступала на п'яти все життя…

Тиша і спокій запанували в душі Панафідіна — долею послано відпочинок, ще є можливість для останнього ривка на фініші, тільки б самому теж доторкнутися до заповітної стрічки. І начхати, навіть якщо її вже зірвано з опор Лижиним, — головне, щоб Панафідін теж торкнувся її, а там іще подивимось, кого буде визнано чемпіоном — у таких питаннях не застосовується фотофініш, нікому й нічого буде дивитися на безжальних кінокадриках, які фіксують зупинений на мить час: хто зірвав стрічку? Та й при вирішенні такого питання енергія, авторитет і зв'язки — теж не остання річ. Особливо якщо в суперника — нервове виснаження. Нервове виснаження? А може, він перед змаганням приймав допінг?..

Може, й не думав про це Панафідін. Може бути.

— Шкода Володю. Слабий чоловік, — сказав він.

— Я прийшов до вас тому, що раніше ви дружили з Лижиним. Ви разом працювали. Нарешті, ви провідний спеціаліст у галузі синтезу транквілізаторів. Я хочу, щоб ви разом зі мною проглянули науковий архів Лижина, допомогли мені відібрати потрібне, і тоді я опечатаю всі матеріали до одужання Володимира Костянтиновича. Можете ви це зробити?

— Чесно кажучи, з етичних міркувань я не хотів би втручатися в це діло: злостииці можуть почати нашіптувати й розносити плітки. Але, з іншого боку, це все надто серйозно, щоб озиратись на пересуди…

— От і чудово. Я вас тоді попрошу приїхати в лабораторію Лижина завтра на десяту годину.

— Добре, я буду.

Уже попрощавшись, ступивши два кроки до дверей, я вернувся, ніби згадав вчасно і встиг передумати:

— Знаєте що? Я, мабуть, ключі від лабораторії залишу у вас: може так статися, що мені на півгодини доведеться затриматись. Ви й починайте без мене, я невдовзі під'їду. Домовились?

— Домовились.

… Яке над Базелем палаюче синє небо! Його намалював спеціально для мене божевільний художник, і в радості кожного сущого дня я не бачив, що товче він уже вугільний графіт, щоб запорошити чорнотою цю бездонну синяву до кінця днів моїх.

Вдаряють над містом із дзвоном і веселкою блакитні зливи, і палахкотить наді мною сонце, густе й жовте, мов яєчний жовток, шарудять на сірому камінні бруківок червоно-зелені вбрання осінніх платанів та лип, і повітря мого щастя прохолодне і свіже, — до мене прийшло везіння, і силу я в собі відчував велетенську — я міський лікар і професор Базельського університету, урочистой офіційно запрошений на виконання високих функцій магістратом.

Одна біда — не дають мені почати в університеті курс, бо оголосив я вже шляхи медичної реформації і за короткий строк ворогів нажив предостатньо. А запропонував я не лише нове лікування, але й неодмінне дотримання лікарями святої медичної етики — непорушного віртусу, і зажадав контроль встановити й нагляд за аптекарським ділом, від якого шкоди нині багато йде.

І погодився прийняти нас із шанованим Фробеном голова міського магістрату Еріх Наузен, щоб прохання мої розглянути й допомогти силою влади своєї.

Пригощав він нас у трапезній білим каплуном, у вині тушкованим, телятиною, запеченою в тісті, а потім покликав у кабінет, куди приніс слуга дивовижний темно-коричневий напій, гарячий, духмяний і підбадьорюючий, який додає сили й мозок від алкоголю освіжає, і пояснив Наузен, що варять його з розтертих зерен заморського горіха, який називається кава, і коштує міра цього горіха міру золота. А заїдали ми незвичайний напій сирами з величезної таці, де розкладені були скибками