Читати книгу - "Пустоцвiт"

Цікаво, що йому знадобилося від добровільного затворника…

Не встиг Олексій Григорович сформулювати бодай якесь припущення з цього приводу як відіпхнувши старого Аполлінарія, в кімнату розгонистим кроком увійшов… ні, скоріше навіть вбіг канцлер і не привітавшись проскреготав:

– Олексій Григорович Розумовський, я так гадаю?..

– До ваших послуг, – господар палацу легко вклонився гостеві, хоча мав усі підстави відповісти брутальністю на таке нечемне поводження. Що це означає?! Можна подумати, вони ніколи не бачилися, щоб канцлер просив його засвідчити особу!..

– Люб'язний Олексію Григоровичу, я прибув сюди за дорученням Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни, щоб випросити у вас…

– Отже, заколот удався? – із найбезневиннішим виглядом спитав Розумовський. Воронцов скрипнув зубами (очевидно, йому не сподобалося, що господар Анічкова палацу насмілився перервати його!), але все-таки придушив вибух секундного гніву й підтвердив:

– Цілком удався, усе гаразд. Я не про те…

– А що сталося з государем Петром Федоровичем?

– Петро Федорович нині перебуває в Ропші під надійним наглядом. Але я…

– Чудово, чудово! Дуже радий, що все благополучно…

– А я, Олексію Григоровичу, хочу звернути вашу увагу на те, що мене надіслала сюди особистим розпорядженням Її Імператорська Величність Катерина Олексіївна, щоб зажадати у вас відповідне підтвердження на те, що ви були повінчані з покійною государинею Єлизаветою Петрівною – отак!!! І не переривайте мене знов, а подайте сюди негайно відповідні документи!!! Зрозуміло?!

І щоб у господаря палацу не виникло ніяких сумнівів у серйозності його намірів, канцлер зробив крок уперед і різким жестом простягнув праву руку.

Розумовський застиг на місці. Сказати, що він був здивований – це не сказати нічого. Яке діло новій імператриці до їхнього з Єлизаветою Петрівною шлюбу?! Навіщо їй вимагати відповідні документи?! Для чого посилати за ними особисто канцлера?!

Олексій Григорович не був обізнаний у мистецтві інтриги, тож не міг оцінити як годиться задуму новоспеченої государині. Він лише зрозумів, яким чином варто діяти… а також – що діяти слід не гаючи ні секунди! Тому господар палацу неспішною ходою перетнув кімнату, наблизився до комода, що стояв у кутку, відкрив одну з численних шухлядок, дістав звідти поважного вигляду папери, не розвертаючи, стиснув їх в кулаці й підняв над головою зі словами:

– Ось підтвердження!

– Будь ласка, подайте це мені… – почав було Воронцов, однак Розумовський попрямував не до нього, а до погашеного з нагоди спеки каміна, швидко підніс документи до свічника на п'ять свіч, і коли полум'я охопило папери – кинув їх у камін зі словами:

– Є підтвердження, а тепер нема його. І не було ніколи. Так і перекажіть Її Імператорській Величності Катерині Олексіївні: мовляв, покійна государиня імператриця Єлизавета Петрівна ніколи не була вінчана зі своїм покірним слугою Олексієм Григоровичем Розумом.

Канцлер хотів щось сказати, але промовчав, уражений несподіваною рішучістю людини, що славилась лагідністю характеру. Розумовський же додав:

– Так і перекажіть: мовляв, був граф Олексій Григорович звичайнісіньким фаворитом Єлизавети Петрівни, як і багато інших…

Анічков палац, Санкт-Петербург, 6 червня 1771 року.

На цьому місці марення обірвалося. Змучений множинними кровопусканнями граф ледь відшукав у собі сили, щоб розліпити налиті свинцем повіки.

Людей біля його постелі зібралося не надто багато. І не дивно: навіть при житті своєї вінценосної дружини старший із братів Розумовських ніколи не хизувався привілейованим становищем, не виставляв напоказ орденів, був незмінно тихим, скромним, стриманим, побожним… і навіть безмовно терпів інших фаворитів, які падали в обійми Єлизавети Петрівни ледве не на його очах!

Не дивно, що ні затятих ворогів, ані полум'яних друзів граф так і не нажив, але хто ж тоді проводить в останню путь його – живого і, мабуть, найбільш достовірного свідка єлизаветинської епохи?!

От хіба що брати й сестри зі своїми чадами з'їхалися звідусіль…

І насамперед – Кирило Григорович, що кілька днів поспіль буквально ні на крок не відходив від постелі хворого.

До речі, якби хтось спостерігав відсторонено за цими «зборами рідні й прислуги», то з деяким подивом відзначив би відсутність пари Дараганів – сестри вмираючого Віри Григорівни й її чоловіка Юхима Федоровича. І ще одна дивина: ніхто з їхніх дітей, що доводились Олексію Григоровичу племінниками й племінницями, до Анічкова палацу чомусь не з'явився.

На щастя, всі присутні надто добре знали одне одного, ніяких відсторонених спостерігачів (навіть із Таємної експедиції пана Шешковського) тут не було, тому й питаннями зайвими ніхто не переймався. Одна-єдина обставина привертала загальну увагу – швидко згасаюче здоров'я Олексія Григоровича. Чи надовго ще вистачить його сили волі, щоб залишатися на цій землі?.. Хворий був не надто старим: шістдесят два роки – при його статку можна було ще жити та жити, та життям насолоджуватися. Але… на жаль, усі ми смертні! Було очевидно, що ця лагідна душа от-от відійде у вічність, щоб назавжди злитися там з душею його ненаглядної панночки.

Що ж утримувало душу цю в тлінному тілі?..

Але щось-таки утримувало! Адже спеціально запрошений священик ще із самого ранку за всією формою висповідав Олексія Григоровича, однак же він дотепер живий…

Раптом хворий напружився, розліпив пергаментні губи й ледь чутно прошепотів:

– Залиште мене наодинці з Кирилком…

Ніхто не очікував таких слів, а тому не зрозумівши їхнього значення, присутні інстинктивно скупчилися біля вмираючого. Однак Олексій Григорович повільно підняв праву руку, махнув нею в напрямі дверей і пояснив:

– Нехай усі вийдуть геть… Тільки Кирилко хай залишиться… Нам би поговорити наодинці.

Ображатися було безглуздо. Присутні прекрасно розуміли: обидва брати вхожі до найвищих сфер, їм дійсно є про що говорити без свідків. Тому через дві хвилини нікого, окрім Кирила Григоровича, в опочивальні вмираючого не залишилося.

– Братику мій… перевір, чи щільно двері прикриті?

– Не хвилюйся, Олесю, ніхто не…

– А ти все-таки перевір! Сам розумієш, наскільки справа важлива.

Довелося підкоритися.