Читати книгу - "Пустоцвiт"

– Усе гаразд, Олесю, можеш бути спокійний – нас ніхто не чує.

– Кирилко, як думаєш… Цього разу вийде?!

Олексій Григорович схопив брата за руку і стиснув настільки міцно, наскільки дозволяли вбогі рештки життєвих сил.

– Важко сказати… – Кирило Григорович знизав плечима. – Сподіваюся, що вийде. Але ж ти знаєш, чим завершилася минула спроба.

– Але Августу ж не знайшли, правда ж?!

– Правда, Олесю, правда. Хоч я й пробовкнувся про її існування князеві Радзивіллу, проте, скількись відчутних наслідків це не мало.

– Ах, Кирилко, до чого це було нерозумно! Украй нерозумно й до того ж небезпечно!..

– Знаю, Олесю, знаю. Тому я все-таки повівся обережно й не розкрив цьому надутому індикові всіх подробиць, тільки лише загалом…

– Однаково нерозумно!

– Але ж це шанс!.. Зрозумій, братику мій дорогенький: єдиний реальний шанс для всіх нас – це Августа! Своїм сходженням на…

– Тихо!!!

Олексій Григорович знову стиснув братову руку. Той здивовано почав:

– Чого ти боїшся, Олесеньку?! Тут же…

– От що, Кирилко… Я нещодавно висповідався. Ти не гірше мене знаєш, що це була остання сповідь у моєму грішному житті. Та навіть на останній сповіді я не сказав про Августу ні єдиного слівця…

– Братику!!!

– Так треба, Кирилко. Тобі відомо, що всі до єдиного священики порушують таємницю сповіді, доповідаючи почуте від мирян у свій далеко не святіший Синод. А звідти вибрані відомості спускаються просто в Таємну розшукових справ експедицію. Про Августу нікому з них знати в жодному разі не можна, інакше… Бідолашна дівчинка, інакше мені й уявити лячно, що з нею може статися!..

Умираючий затремтів як лист на трепеті.

– Не хвилюйся. Якби у відомстві Степана Івановича Шешковського про це пронюхали, усе б давно скінчилося. А якщо Августа на волі…

– Бідолашна дівчинка, бідолашна дівчинка!., —жалісливо запричитав хворий.

– Незважаючи ні на які обставини, Олесю, вона була й залишається нашим єдиним шансом. Якщо все вийде, кожен з нас займе належне становище.

– Я розумію, але…

– До того ж, яка величезна користь буде рідній нашій Украйні від відновлення гетьманства, ти розумієш не гірше від мене.

– Так-так, користь Украйні буде безсумнівно… але бідолашна дівчинка!..

– Усе буде гаразд, запевняю тебе, Олесеньку! Ні Віра, ані її високоповажний чоловік нашої спільної таємниці не видадуть…

– А Радзивілл?!

– Князь чув дзвін, та не знає, звідки він. Я розумію всю ненадійність цієї людини – особливо після катастрофи планів Барської конфедерації, що майже миттєво загинула під ударами гайдамаків і російських солдатів. Але все-таки в нинішній ситуації ставити нам більше нема на кого. Тому Пане-Коханку й довідався про існування Августи. Хоча, повторюю, діяти по-іншому я просто не міг.

Умираючий важко зітхнув і мовив:

– Душа моя не упокоїться ні в пеклі, ні в чистилищі, ані навіть в раю Божому! Відчуваю, що й душа моєї панночки також неспокійна. Незабаром ми разом будемо з того світу молитися за Августу… за нашу!., нашу!.. День і ніч станемо благати Бога про милість до неї – от!

– І до справи нашої святої, до рідної нашої Украйни хай би Він милість виявив, – ризикнув вставити слово Кирило Григорович.

– Так-так, і до справи нашої святої, і до багатостраждальної Украйни… і до Віри з її високоповажним чоловіком… До всіх, звісно ж… розумію…

Хворий на кілька секунд заплющив очі, потім промимрив з непідробним стражданням у голосі:

– Але насамперед нехай буде милостивий до Августи… до бідолашної нашої дівчинки!..

Схоже, заспокоювати вмираючого було марно. Залишалося погодитись:

– Так-так, Олесю, маєш рацію: насамперед, Божа милість повинна звернутись на Августу.

– Вірно, Кирилко, братику мій дорогий… От бач, як ти порозумнішав: і старшого брата нарешті слухатись почав, і про Украйну, і про справу нашу згадуєш… Не те що раніше!

– Ну, раніше я молодим дурником був, геть не розумів, за що в цьому житті боротися треба… А тепер саме життя мене навчило!

– Тільки б не запізно ти порозумнішав, Кирилко…

– Не хвилюйся, Олесю: на все свій час! Очевидно, і я дійшов до цього свого розуміння вчасно. І тільки тепер, мабуть, зрозумів остаточно прислів'я, що його любив повторювати наш батько: всяк своїм розумом живе, як знає! Пам'ятаєш?

– Ще б пак! А тепер поклич сюди Тимоша.

– А чи не краще всіх запросити?

– Будь ласка, зроби, як я кажу! Ти ж навчився до мене дослухатися, хіба ж ні?..

Кирило Григорович на хвилинку виглянув з опочивальні, щоб кликнути старого Тимоша – колишнього сусіда по хутору, а тепер найбільш довірену людину в Анічковому палаці.

– От що, Тимоше, принеси-но сюди скриньку, – звернувся Олексій Григорович до служника, ледь той переступив поріг опочивальні.

– Яку скриньку?

– Ну-у-у… ту саму! Зрозумів?

Тиміш мовчки кивнув, вийшов і через якийсь час приніс розкішний ларчик цінної деревини з вирізьбленим на кришці двоглавим орлом і вигадливим візерунком на стінках.

– Ні, не те ти приніс, не те!..

Старий розгублено завмер посеред кімнати. Тоді Олексій Григорович якомога стишив голос і ледь чутно прошепотів:

– Принеси скриньку, у якій матінка гроші зберігала! Тепер зрозумів?

– А-а-а, он воно що!

– Природно.

– Так одразу й потрібно було попросити…

– Сам би міг здогадатися.

Цього разу Тиміш був відсутній трохи довше, коли ж приніс скриньку, Кирила Григоровича вразила досить дивна деталь: вона була кілька разів уздовж і впоперек оповита довгим шовковим шнурком, кінці якого скріплювала особиста печатка графа Олексія Григоровича Розумовського.

– От, Кирилко, візьми це й бережи як зіницю ока! Скажи тільки, чи ціла печатка? Я вже не бачу, зовсім болячка мене здолала…