Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

Я пересмикнув ствол, послав патрон з магазина в патронник, витягнув ліву руку і прицілився в неї. Вказівний палець правої руки ліг на спусковий гачок, плавно натиснув.

Гримнув постріл — і в двері затарабанив Нік.

Я відчинив йому.

— Ви живі, док?

— Мертвий не відчинив би.

Він підступив до мене:

— У вас в очах відчай, док. Боже, який страшний відчай. Що сталося?

— Нічого особливого, друже. Ставив дослід.

— У кого ви стріляли?

Він помітив розбитий екран осцилографа, перевів подих. Бідолашний, він так злякався за мене. Я відчув щемливе, добре почуття до цієї людини, змушеної всупереч волі творити зло.

— Забули поставити на запобіжник? Запам’ятайте, док, зі зброєю жартувати не варто.

— Не варто, — підтвердив я і лагідно поклав руку йому на плече, даючи порцію додаткової енергії. — Але за мене можете не турбуватись…

Він уважно подивився мені в очі. Захотілося розповісти йому про своє відкриття. Та робити цього було не слід. Все, що я міг дозволити собі, це додати до сказаного:

— …не турбуватися принаймні у цьому відношенні.

Він дивився на мене, нічого не розуміючи.

— Не буду заперечувати очевидного, — сказав професор. — Так, ми проводили досліди з людським матеріалом. Але хіба є інший шлях? Мільйони людей гинуть від хвороб. Щоб навчитися виліковувати, необхідні досліди й матеріал для них. У деяких випадках — тільки людський. Нічого не вдієш, дорогенький. Як казали римляни, третього не дано. Досліди на тваринах тут не годяться. Тож хіба не гуманно загубити кількох, щоб врятувати тисячі?..

— Або сотні, щоб врятувати мільйони?

— А хоча б і так! — підтвердив він у запалі. — До того ж імпуни — дикуни, їхнє життя нічого не варте. Суспільству воно не дає майже ніякої користі.

— Хто може це визначити? Ви?

— Взяв би на себе таку сміливість.

— Згадайте про відкриття стародавніх мудреців. Адже вони, по-вашому, теж дикуни. Вони не знали навіть телефона…

— Ви червоний?

Я знизав плечима. На цьому можна було припинити розмову, але цікавість не давала мені спокою: невже цей учений не може зрозуміти простих речей?

— Хто б я не був, мова фактів.

Я запрошував його до дискусії, але він не прийняв мого виклику.

— Ви червоний, — сказав він упевнено і таким тоном, наче це визначення було сильніше фактів.

— Ну що ж, поставимо крапку. Мені час іти до імпунів. Ваш вербувальник обдурив їх. Обіцяв великі заробітки й легку роботу. А обдурювати не годиться. Чи ви й це піддаєте сумніву?

Він уважно подивився на мене, відвів погляд і буркнув:

— Дивно… Червоні не такі наївні…

— Мені пора, — нагадав я, злегка відсторонюючи його, бо він загородив двері.

Він ішов за мною коридором, продовжуючи говорити, умовляти. Він, як жорстоко запрограмована система, не хотів рахуватися ні з фактами, ні з логікою. Очевидно, він вірив у те, в чому намагався переконати мене, насамперед — у свою незаперечну перевагу над імпунами і в право розпоряджатися їхньою долею. Я дивувався, чому він не кличе охоронців і не вживає заходів, щоб затримати мене. Виявилось, що я недооцінюю його…

Неможливо передати словами радість імпунів, коли вони побачили мене. Спочатку вони впали ниць на підлогу, бурмочучи вдячні молитви, шанобливо торкаючись мого взуття, одягу. Вони сміялися й плакали, обіймали Тагіра, якого я врятував.

— Збирайтеся, підемо звідси, — сказав я їм.

Вони навіть не питали, яким чином я виведу їх, не думали про товсті стіни, про замкнені двері, про охоронців, — їхня віра в мене була сильнішою за будь-які сумніви.

Дуже скоро вони зібрали свої немудрі пожитки. В цей час у коридорі, де були Ховрах і двоє охоронців, що постійно чергували біля кімнати імпунів, почувся гамір, вигуки. На дверях з’явився Коротун. За ним стояли Кеп, Нік, численні охоронці. Бряжчала зброя.

— Хелло, док! — сказав Кеп. — Радий бачити вас живим і бадьорим. Я не помилився: ви — щасливчик!

Я згадав зловісний зміст цього слова в його вустах.

— Яка мета вашого приходу? — спитав я і прочитав відповідь у його мозгу.

— Ні, — відповів я на його невимовлену пропозицію. — Вам не вдасться обдурити мене. І не пробуйте,

Кеп сахнувся, його вигляд був спантеличений. Проте він одразу опанував собою. Нік з-поза його спини подавав мені знаки, благаючи бути обережним.

— Мені дуже шкода, док, але ви стаєте на шляху науки, — повільно мовив Кеп. Він навіть дозволив собі скласти губи в посмішку. — А перевиховувати вас запізно. Мені, звичайно, хотілося б поговорити з вами при інших обставинах…

— Адже я попереджав вас, що більше вам мене не обдурити, — урвав я його.

Імпуни з’юрмилися за моєю спиною. Зараз вони являли собою ніби єдиний пульсуючий організм, який інтенсивно випромінював одні й ті ж почуття.

Кеп важко зітхнув, кивнув Коротуну, і той звів автомат на рівень моїх грудей.

— Бог свідок,