BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 138
Перейти на сторінку:
class="p1">– І тим не менш, про Сарни ви попервах забули.

– Ну гаразд, гаразд! Тоді моя особиста географія виглядає наступним чином: Рівне – Сарни – Миколаїв. Мабуть, усе. Якщо не зважати на короткі одно- чи дводенні поїздки.

– А як ви пов’язані з Миколаєвом?

– Там я працював в Обласному краєзнавчому музеї, до Дніпропетровська ж перебрався менше року тому. Можна сказати – зовсім нещодавно. Отож якщо ми колись і стикалися, то тільки в Рівному, в Сарнах або ж у «місті корабелів», як його усі називають.

Борислав лише потилицю почухав. Ще б пак: чим далі вони намагаються розібратися в ситуації, тим більше заплутуються. Оскільки…

– Одне лише зрозуміло – що… нічого, власне, незрозуміло, – зітхнув він. – Сам я з Карнаухівки, можна вважати – з Дніпродзержинська. Звідти дістатися сюди, до Дніпропетровська, дуже навіть просто. До речі, мій дідусь мав тут знайомого. Ми з татом до того знайомого приїжджали навіть у гості колись, щоб про дідові останні роки життя і смерть розказати… І щось із цим знайомим не те виявилося: бо, судячи за розповідями дідуся Никифора, цей знайомий мав бути нібито або вченим, або ж інженером, бо нібито десь на «Південмаші» працював. Тоді як насправді він виявився вантажником, який працював в одному з гастрономів, що в центрі міста.

– Справді, дивно, – кивнув Вілен, – хоча… відверто кажучи, не так вже й неможливо. Але що ж виходить?! Отже, далі Дніпропетровська ви не вибиралися, я вірно зрозумів?

– Лише одного разу, ще в школі.

– І куди ж?..

– До Запоріжжя. Було діло, я написав реферат про прикордонника Карацупу. Простий шкільний реферат. А він сам родом із тих країв… Ну, отож хоч я й мав за реферат той купу неприємностей…

– Неприємності? За простий шкільний реферат?!

– Це окрема історія, – посміхнувся Борислав. – Я про інше хотів сказати: хоча мою шкільну роботу і сприйняли неоднозначно – тим не менш, до складу групи школярів включили, коли у Запоріжжі зорганізували зустріч з культовим радянським героєм. Щоправда, на той момент Карацупа давно жив у Москві, але заради дітей прилітав на батьківщину. Зрозуміло, що прожили ми в Запоріжжі близько тижня – бо ще й місто потім оглядали…

– Але ж я не бував у Запоріжжі! – знизав плечима Вілен. – Отож і виходить, що по життю ми ніде не перетиналися й перетнутися не могли. Тим не менш вашу люльку я точно пам’ятаю. І навіть знаю звідкись, що одного разу її викурив полковник Петро Федорович Болбочан. Стовідсотково! Я її навіть в руках тримав. Тільки от де й коли?..

Він знов узяв з рук відвідувача явно старовинну люльку, повертів її на всі боки, наблизив до очей, уважно придивився до плавних ліній візерунків деревини, до блиску відполірованої незліченними дотиками людських рук колишнього її господаря – рідного діда відвідувача, простодушного чоловіка Борислава Борисовича Артеменка, жителя Карнаухівки, що на Дніпропетровщині. Успадкувавши від померлого діда люльку разом з дуже дивною супровідною легендою, він ніяк не міг заспокоїтися і все намагався з’ясувати, чим уславився полковник Болбочан, яке місце він посідав в армії УНР і, загалом, за що саме та армія боролася.

Отож, щоб отримати відповіді на свої запитання, Борислав і вибрався зі своєї Карнаухівки, приїхав у Дніпропетровський історичний музей… І тут зіткнувся з новою загадкою. Бо ні він сам, ані співробітник музею, відповідальний за залу «Громадянська війна (1917–1920)» Вілен Миронович Нагнибіда, не могли пригадати, звідки знають одне одного і за яких обставин та коли вони познайомилися?..

Звісно, якби Вілька розповів Бориславові про «Кобзар» отамана Лиха, прострілений чекістською кулею – обидва, можливо, і зрозуміли б нарешті, що перетиналися вони в Києві в 1990 році під час Революції на граніті, яку злоязикі недоброзичливці презирливо обзивали «Київським студентським пшиком». От тільки з якого це дива Вілька мав розповідати трохи сором’язливому відвідувачеві про ту раритетну книжечку, яка тепер зберігалася у нього вдома?! Таким чином, загадку власного знайомства (що явно мало місце колись раніше) у той день вони так і не розв’язали…

Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, листопад 1999 року

– Валько… Та ти не просто Валько, а чортів хвалько! А тому знаєш що… Йшов би ти звідси, залишив би нас у спокої, га?!

– Зоряно, він усе ж таки мій син!

– І що з того, що ти наштопав мені сина?! На це великого розуму не треба. На таке навіть останній дебіл здатен.

– Ти ще скажи, що я дебіл!..

– І скажу, а як ти собі думаєш?! – розсміялася вона й, не відчиняючи дверей, мовила: – Валько, ти дебіл. Повний дебіл, тільки і здатний на те, щоб дітей штопати. А більше ні на що дільне не спроможний.

– Зоряно-о-о!..

– Я все одно не відчиню. Тупай звідси… тупака тупорилого кавалок!..

– Зоря-а-ано-о-о, це мій син!

– Фізично – так. Але окрім як наштопати мені сина, ти більш ні на що не годишся. Тому не гай ні мій час, ані свій: все одно не відкрию!..

– А що ж тобі ще від мене потрібно?!

– Сам знаєш.

– Гроші?! Саме так, напевно, гроші.

– Вони потрібні для виховання твого ж сина. А ти, Валентине світ Корнелійовичу, за душою не маєш навіть ламаного шеляга!..

– Зате він має! Бахур твій.

– Так, він має. Тому сина, якого ти мені наштопав, роститиме саме він, а не ти. Подякуй хоча б за те, що малому твоє прізвище погане лишають – «Щепанок». Принаймні поки що… Бо якщо ти не вгамуєшся – носитиме твій син прізвище або вітчима, або ж моє дівоче!.. Втім, ще побачимо…

Помовчали. Першим не втерпів Валентин, просичавши крізь зуби:

– Зоряно, ну ти ж і стервоза!..

– «Ти самиця, Варваро. Ти вовчиця», – передражнила вона його цитатою Васісуалія Лоханкіна з «Золотого теляти».

– Колись давно ти мені геть інші слова казала, хоча і в цій самій квартирі, – проскреготав ображений у найкращих почуттях Валентин. – Пам’ятаєш нашу шлюбну ніч, Зоряночко? Пам’ятаєш?..

– Не треба цих спогадів, Валю. Ти мене на ці дешеві спогади не прошибеш, тільки собі ж душу краятимеш.

– Он як ти заговорила…

– А що ж ти хотів?! Тоді час був інший, були надії. Та й я також була наївною дурепкою, не те що зараз… Але минулого не повернути. Минуле пішло на порох. І ти йди звідси геть.

– Зоряно! Це мій син, я хочу його бачити!..

– Йди звідси, по-доброму тобі раджу, – мовила вона востаннє. Потім з-за дверей долинули звуки кроків, що віддалялися. Тоді Валентин зрозумів остаточно: все і справді скінчилося, сподіватися більше нема на що.

1 ... 88 89 90 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"