Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

Образа Михайла Петровича, як бачить читач, мені доводиться складати з дрібних часточок, як мозаїку – часточки ліпляться одна до одної поки що доладно, але знову отого "щось", яке завжди шукав, творячи інші образи цієї хроніки, поки що не знаходилося. Страх – так, але де його коріння?

Ось іще один блискучий камінчик. Варвара оповіла, що якось весною повінь знесла на ріці греблю; коли ж вода спала, селяни побачили, що з багна щось проступає. Гадали, що то корч чи колода, але коли в нього вдарили ломакою, задзвеніло – був то метал. Дали знати Михайлу Петровичу і за його керівництва предмета, а він був величенький, з болота розчищено. Виявилося, що то втоплена гармата і обозна рура. Батько звідкілясь знав, що тут у 1708 році проходила частина шведського війська Карла XII, окрім того сам був військовий і в гарматах розбирався, отож зголосив усім, що то шведська гармата. Це невідь-чому його схвилювало, кілька днів ходив замислений і похмурий, потім наказав гармати не чіпати; греблю було відновлено і пам’ятка давнього військового змагання знову покрилася водою. Варвара була тоді мала, але вже бігала за батьком хвостиком, самої гармати не пам’ятає, але пам’ятає здвиг народу. Батько про ту гармату чомусь нерідко згадував, отож про неї сестра знає частково зі спомину, а більше із пізніших розповідей; принаймні точно пам’ятає, що батько казав: "Це шведська гармата!" Цікавість до неї несподівано виявив і брат Іван Михайлович, уже після батькової смерті, і коли греблю розірвало вдруге, розшуковував її, але так нічого і не знайшов, а йшлося про велику розмірно річ.

Інтерес до цієї гармати можна збагнути, на мою гадку, асоціативно, адже мій з Іваном прадід, а батьковий дід був союзником тих шведів, що проходили в 1708 році нашими місцями, вони пліч-о-пліч змагалися зі своїми ворогами, при чому прадід у своїх переконаннях, як неодноразово казав, таки не похитнувся. Але особливість позиції в тому, що гармата з’явилася із пітьми часу на очі тому, котрий, здавалося, цілком не цікавився політичними справами, до ідеї повернення малоросійських прав та вольностей ставився цілком байдуже, а отже духовно був чужорідний із власним дідом і напевне його засуджував. Коли ж вірити в божий промисел, гармата йому явилася, як істотний і цілком реальний нагад, але чому такий понурий він від того став, чому ходив такий замислений, аж це помітила його улюблена дитина і зафіксувала в пам’яті? Адже подібні речі мало запам’ятовуються. Кілька днів батько вирішував (це вже було із його власних спогадів), шо чинити з тією гарматою, а може, боровся із тим таки бісом Страху, який знову звівся в його нутрі і радісно застрибав? Мені здається це ймовірним. Більше того, певен, що та знахідка вчинила в батьковій душі бурю (передумов поки що не відаю) – що ж у цій ситуації мав чинити? Тільки одне: відіслати гармату, що випливла із мороку часу, назад у той-таки морок, відмахнутися від неї, забути – хай пропадає навіки в тому болоті! Отже, батько вчинив так, як чинять люди, коли трапляється важке й несподіване для них, яке гнітить сумління, видження – люди в подібному випадку, як правило, відхрещуються і женуть таке геть. Інакше пояснити цього епізоду не здолаю, хоча й розумію умовну заданість таких здогадів. Більше того, переконаний, що сам випадок не був прохідний – батько в родинному колі не раз його згадував, отже від знахідки був достатньо вражений. Про те, чому цікавився гарматою брат, довідатися легше, і я в нього запитаю, здається, тут діяв інтерес елементарний.

Отже, тримав я вже в одній і в другій руці по ниточці, які мене вели до батькової таїни: одна – страх його, а друга – ставлення до таїн у роді, які він знав. Сестра мені сповістила, що в селі й досі живе перестарілий і вже зараз сліпий давній наш священик Кузьма Боден-Білецький, який був присутній при тій оказії. Не можу не зазначити, що сама сестра дуже дивувалася, чому та гармата так раптом зацікавила й мене, й Івана Михайловича – ну, знайшли її випадково, то й що? До речі, чомусь цікавився тим, сповістила Варвара, й Петро Михайлович.

– Ви чоловіки – як діти! – повторила улюблену примовку, адже речі оцінювала з погляду на їхню сучасну вартість чи безвартісність.

Зі старим панотцем порозмовляти було цікаво, і я до нього зайшов, адже був при нашій церкві з часу її побудови дідом, і дід, і Михайло Петрович, і матінка наша любили його – був він близькою людиною до нашого дому, але тепер мав понад дев’яносто років, і я мало сподівався почути. Але історію з гарматою добре пам’ятав, оповів, що батько спершу мав наміра її з намулу дістати, очистити й поставити в саду, але потім одумався й не захотів, бо й для чого? А справді: для чого? Щоб похизуватися перед сусідами? Віддавати честь зброї ворожої держави? Батька тут можна цілком зрозуміти, зрештою, це не головне; головне, що та знахідка збудила в його душі сум'яття.

Наш край особливий, про нього треба коротко ще раз згадати, бо це, певною мірою, відбивається на формування в тутешніх головах певної системи думок – ми ніби порубіжники. До 1772 року край був прикордонним із Польщею[42], неподалік стояв митний кордон, а це значить: завжди велася контрабандна торгівля: ром, тютюн, вина й тому подібне. Згаданий священик Кузьма оповів, між іншим, про дуже заповзятливого у виконанні своїх обов’язків митного пристава з великоросів Дудикіна, який заплатив життям за свою старатливість. При цьому контрабандну торгівлю вело не тільки простолюддя, але й пани, отже наш дід Петро Григорович також. Сюди тікали селяни із Польщі та Росії, поміщики поселяли їх у себе, хоча мали твердого заказа повертати втеклих колишнім власникам. Про що це свідчить? А тільки про те, що це був край вільний. Відтак і вільнодумство – натуральний складник у мисленні посельців. Коли ж Білорусію приєднали до Росії, митний кордон зник, але порубіжні навички залишилися: і досі село Мартинівка, що було колись у Польщі, зветься польським, хоча жоден поляк там не живе. Коли хто їздив у Хотимськ, казали, що поїхав до Польщі, а коли хто женився із великоросіянками, казали: женився з москалькою чи одружилася з москалем. Коли їхали у Брянськ чи Трубчевськ, казали: поїхав у Росію. Приїжджий із Полтавської