Читати книгу - "Тринадцята казка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я знову поглянула на обличчя Еммеліни. Вона вже наближалася до тієї межі, за якою колись опинилась моя сестра. Невдовзі ця жінка перетне її і стане тут навіки втраченою, а деінде — новоприбулою. У мене виникло химерне бажання нашептати їй на вухо послання для моєї сестри: вона невдовзі з нею зустрінеться… Тільки я не знала, що їй переказати…
І знову я відчула на своєму обличчі допитливий погляд міс Вінтер. Це спонукало мене відмовитися від мого абсурдного задуму.
— Скільки лишилося ждати? — спитала я.
— Кілька днів. Можливо, кілька тижнів. Не довше.
Того вечора я допізна засиділася з міс Вінтер. І наступний день теж провела біля ліжка Еммеліни. Ми то вголос читали, то подовгу мовчали, і тільки лікар Кліфтон, ненадовго заходячи, час від часу переривав наше пильнування. Здається, він сприймав мою присутність у кімнаті як щось природне, охоплюючи й мене тією стриманою і ввічливою посмішкою, яку дарував міс Вінтер, коли потихеньку обговорював з нею стан її сестри, що невпинно погіршувався. Після цього лікар часто затримувався і сидів з нами годину-дві, розділяючи наше добровільне ув’язнення і слухаючи, як я читаю вголос. Це були книжки, взяті навмання з будь-якої полиці, розгорнуті навмання на будь-якій сторінці, книжки, які я починала читати з будь-якого місця, часто — з половини речення. «Грозовий перевал» поволі приводив до «Емми», яка згодом поступалася місцем «Діамантам Юстасів», котрі перетворювалися на «Важкі часи», а «Важкі часи» трансформувалися у «Жінку в білому». Неважливо, що то були фрагменти. Усе світове мистецтво з його повнотою, з його довершеністю, з його витонченістю форм було неспроможне хоч чимось тут зарадити. А от звичайнісінькі слова — ті були як рятувальний круг, як рука допомоги. Вони наче навмисне позбулися свого приглушеного ритму, щоб той не став лічильником тих вдихів і видихів, які ще судилося зробити Еммеліні у цьому житті.
…Нарешті ще один довгий день згас; завтра Святвечір, день мого від’їзду. Якщо чесно, то мені не дуже хотілося їхати. Умиротворена тиша цього будинку, розкіш усамітнення в цьому парку — більше нічого я від життя й не бажала. Крамниця і батько здавалися мені маленькими, далекими і незначущими, а мати (як і завжди) — ще більш далекою і ще менш значущою. Що ж до Різдва… У нашій родині воно минало надто швидко, відразу після мого дня народження, тому для моєї матері це вже було занадто: вона не могла стерпіти ще й святкування народження дитинчати якоїсь чужої жінки, незважаючи на те, що народилося воно дуже-дуже давно. Я пригадала, як тато розпечатував різдвяні вітальні картки, що їх надсилали нам нечисленні друзі моїх батьків, а потім розставляв над каміном зображення безневинних Санта-Клаусів (бо ті не дратували своїм виглядом матір), усілякі засніжені пейзажі із зображенням звірів та птахів, але картки із зображенням Матері Божої ховав. Щороку в нього назбирувалася їх ціла потаємна купа: тиснені золотом зображення матері, що з любов’ю і захватом вдивляється у своє єдине, бездоганно довершене дитя, а дитя й собі дивиться на неї; обидва утворюють наче благословенне коло любові й цілісності. І щороку всі ці картки у великих кількостях переадресовувалися до смітника.
Я знала: якщо я попрошу, міс Вінтер дозволить мені залишитися. Ба більше: вона б навіть зраділа перспективі мати при собі співрозмовника у наступні тяжкі дні. Але я не попросила. Не наважилася. Я бачила, що стан Еммеліни невпинно погіршується. Вона слабнула, і невидима рука дедалі дужче стискала моє серце. Тривога підказувала мені, що розв’язка не за горами. Соромно зізнаватися у своєму боягузтві, але Різдво стало для мене нагодою втекти. І я скористалася з цієї нагоди.
Увечері я пішла до своєї кімнати, спакувала речі, а потім повернулася до апартаментів Еммеліни, щоб попрощатися з міс Вінтер. Усі перешіптування сестер відлетіли легкокрилим метеликом; атмосфера смутку і тривоги згустилася, стала ще важчою. На колінах у міс Вінтер лежав якийсь томик, але їй давно вже було не до читання: вона не зводила сумних очей з обличчя сестри. Еммеліна нерухомо лежала в ліжку, і тільки ковдра тихенько здіймалася й опускалася в ритмі її дихання. Очі її були заплющені; схоже було, що вона спить глибоким сном.
— Марґарет, — прошепотіла міс Вінтер, вказуючи на крісло.
Мені здалося, що вона рада моєму приходу. Разом ми спостерігали, як густішають сутінки, і слухали, як дихає Еммеліна.
Вона лежала між нами у ліжку, і її ритмічне дихання, яке то накочувалося, то відкочувалося, нагадувало шум хвиль на березі моря.
Міс Вінтер не говорила ні слова, і я теж сиділа мовчки, подумки складаючи всілякі неймовірні послання, які могла б передати своїй сестрі через оцю жінку, що незабаром має вирушити в далеку мандрівку, звідки не повертаються. Здавалося, що кожен її подих наповнював кімнату невимовною, непозбутньою печаллю.
Нарешті темний силует міс Вінтер біля вікна неквапливо поворухнувся.
— Візьміть ось це, — сказала вона, і я зауважила ледь помітний порух її руки в темряві. Вона щось простягала мені через ліжко.
Мої пальці намацали прямокутний шкіряний предмет із металевою застібкою. Щось схоже на книжку.
— Це зі скриньки скарбів Еммеліни. Їй цей скарб уже не знадобиться. Їдьте додому. Дорóгою перечитаєте. Коли повернетеся — поговоримо.
Тримаючи книжку в руці, я пройшла через кімнату до дверей, натикаючись на меблі. А позаду мене чулося ритмічне дихання Еммеліни, яке нагадувало шум хвиль на березі моря.
Щоденник і поїзд
Щоденник Естер був пошкоджений. Ключа не було, а іржава застібка залишала на пальцях руді плями. Перші три сторінки злиплися, просякнуті клеєм з обкладинки. Останнє слово кожної сторінки перетворилося на нерозбірливу коричнювату пляму, наче край щоденника навмисне занурили у грязюку. Кілька сторінок було вирвано; на нерівних краях виднілися тільки позбавлені сенсу уривки слів, які дражнили уяву: не, бож, впе, закл. Крім усього іншого, щоденник, вочевидь, колись побував у воді. Поверхня його була хвилястою; згорнутий, він був товстішим, ніж мав бути колись.
При першому ж побіжному погляді на сторінку ставало ясно, що текст і справді вийшов не з-під пера якогось давнього літописця, а саме з-під пера Естер. Ось притаманні її письму чіткі надрядкові елементи, плавні заокруглення, зручний для ока нахил букв, невеличкі, але розбірливі інтервали. Але при
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцята казка», після закриття браузера.