Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

на всю західну культуру загалом. Неаполь був велетенським європейським мегаполісом, де якнайкраще виявилася вся хибність переконання, що науково-технічна революція, економічний бум, добрі природні умови чи багатовікова історія можуть служити поштовхом до кращого майбутнього. Якось я написала – маючи на увазі навіть не себе, а Лілу з її постійним песимізмом, – що народитися в цьому місті варто лише заради одного: аби з перших днів на інстинктивному рівні зрозуміти, що так гучно оспівувана сьогодні мрія про безмежний прогрес насправді є жахіттям, сповненим жорстокості та смертей.

У 2000 році я залишилася сама: Імма поїхала вчитися до Парижа. Я намагалася переконати її, що в цьому немає потреби, та оскільки багато її однолітків з нашого кола вирішили вчинити саме так, то і вона не захотіла відставати. Спершу я цим не дуже переймалася, адже мала повно власних справ. Але через кілька років старість почала даватися взнаки. Здавалося, ніби створений мною світ якось збляк. Незважаючи на здобуті раніше літературні премії та кілька престижних нагород, останнім часом мої твори продавалися погано. Наприклад, у 2003 році за тринадцять романів та дві збірки есеїв, що вийшли раніше, мені виплатили всього дві тисячі триста двадцять п’ять євро з податками. Довелося визнати, що мої читачі, а точніше читачки, адже від самого початку мої твори мали успіх саме серед жіночої аудиторії, більше нічого не чекали від мене. А в молодих людей були інші смаки та інтереси. Статті для журналів і газет теж не приносили заробітку. Мені пропонували співпрацю дедалі рідше, а коли й пропонували, то платили мало або взагалі не платили. Щодо телебачення – після перших успішних проєктів у 90-х роках я пробувала вести денну програму, присвячену класичній античній літературі. Цим я завдячувала підтримці кількох впливових друзів, серед яких був Армандо Ґальяні, який тоді вів програму на «П’ятому каналі», а також моїм особистим знайомствам на державному телебаченні. Треба сказати, що та ідея цілковито провалилася, і відтоді інших пропозицій мені не робили. Повіяло недобрим вітром для мене і у видавництві, яким я керувала протягом останніх років. Восени 2004 року мене скинув з редакторського крісла молодий, але спритний тридцятилітній хлопчина. Тож довелося задовольнитися роллю зовнішнього консультанта. Мені було шістдесят, і я відчувала, що кар’єра підходить до кінця. Зими в Турині холодні, літо – спекотне, а місцеві інтелігентні кола цураються чужаків. Я почувалася пригніченою, мало спала вночі. Чоловіки не звертали на мене уваги. Я днями сиділа на балконі, дивлячись на По, на гребців у човнах, на схили біля річки і нудьгувала.

Почала частіше навідуватися до Неаполя, але мені вже не хотілося зустрічатися з давніми друзями й родичами, як і їм зі мною. Бачилася я хіба що з Лілою, та й то нерідко уникала і її. Вона мене непокоїла. Останнім часом у неї з’явилася якась надмірна любов до рідного міста, у якій я вбачала необізнаність. А тому я з більшою охотою прогулювалася на самоті вулицею Караччоло, піднімалася до Вомеро чи ходила до Трибуналі. Так сталося, що навесні 2006 року неперервний кількаденний дощ заточив мене в старому готелі на проспекті Вітторіо Емануеле, і, аби якось себе зайняти, я написала невеличку повість, сторінок на вісімдесят, де йшлося про наш район та Тіну. Я написала її швиденько, не гаючи часу на придумування. Розповідь вийшла суха, без прикрас. А кінець виявився дещо надуманим.

Я опублікувала цю повість восени 2007 року під назвою «Дружба». Публіка прийняла її дуже тепло, вона й досі добре продається, а вчителі рекомендують її учням для позакласного читання на літніх канікулах.

Але я її ненавиджу.

Адже всього за два роки до того, як знайшли тіло Джильйоли у сквері (вона померла від інфаркту, самотня й страшна у своїй убогості), Ліла змусила мене пообіцяти, що я ніколи не писатиму про неї. А я взяла й написала, зробила це майже демонстративно. Протягом кількох місяців після виходу повісті я гадала, що написала свою найкращу книжку. Моя письменницька слава знову пішла вгору, давно вже я не мала такого успіху. Але наприкінці 2007 року, коли у передріздвяній атмосфері я пішла на презентацію «Дружби» до книгарні «Фельтрінеллі», що на площі Мартірі, мені раптом стало дуже соромно, і я боялася побачити серед публіки Лілу, можливо навіть у першому ряду, готову виступити й поставити мене в скрутне становище. Але той вечір минув чудово, мене хвалили. Я повернулася до готелю в дещо кращому настрої, спробувала зателефонувати їй, спершу на домашній номер, потім – на мобільний, згодом знову на домашній. Але вона не відповіла. Вона більше ні разу мені не відповіла.

2

Я не можу описати словами Лілине горе. Те, що випало на її долю, вона, можливо, з острахом передбачала все своє життя: не смерть дочки від хвороби, аварії чи насильства, а раптове її зникнення. Їй було нікуди вилити свій біль. Не було бездиханного тільця, щоб розпачливо стиснути його в обіймах, вона не могла влаштувати похорон і попрощатися з тим, що недавно ходило, бігало, розмовляло, обіймало її, а тепер перетворилося на поламану річ. Думаю, Ліла почувалася так, ніби одна з її кінцівок, що хвилину тому була частиною тіла, несподівано втратила форму і зникла, хоч і не зазнала травм. Але я не знаю всієї глибини її страждань і навіть не можу собі їх уявити.

Протягом наступних десяти років після зникнення Тіни ми продовжували жити в одному будинку, зустрічалися щодня, але я ні разу не бачила, щоб вона плакала чи побивалася від горя. Після біганини районом день і ніч у розпачливих пошуках доньки Ліла різко здала, ніби витратила всі сили. Сіла в кухні біля вікна і довго так просиділа, хоча звідти було видно хіба що відрізок залізничного полотна та клаптик неба. Нарешті змусила себе отямитися й повернулася до нормального життя, так і не змирившись зі втратою. З роками її без того непростий характер ще більше погіршився, вона сіяла навколо тривогу і страх, постійно кричала і сварилася з усіма. Спершу говорила про Тіну за будь-якої нагоди, ніби вимовляння її імені могло повернути доньку. Згодом заборонила взагалі згадувати про втрату, і навіть коли я мимоволі згадувала дівчинку, Ліла відразу вказувала на двері. Лише одного разу вона здалася мені задоволеною – коли отримала листа від П’єтро. І то, як мені здається, лише тому, що він зумів знайти потрібні слова співчуття і при цьому ні разу не згадати про Тіну. Ще в 1995 році, перед моїм від’їздом, за винятком дуже рідких випадків Ліна поводилася так, ніби нічого не сталося. Якось Пінучча згадала про дівчинку як про янголятка, яке літає над усіма нами. На що Ліла заявила: «Геть звідси».

3

Ніхто в нашому районі не довіряв ні