Читати книгу - "Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB"

Знайома скрикнула. Спочатку схопилася за ковдру, щоб прикритися. Але впізнала мене і, мабуть, вирішила, що це безглуздо. Потім перевела погляд з мене на Стівена.

- Ви хоч розумієте, наскільки це гидотно і дико? - поклавши свою нестачу назад у пакет, я повернувся до вікна. - З братом?! Зауваж, я не кажу про гроші. Про крадіжку. Про примарні людські якості. Але це - реально огидно.

- Розслабся. Він мені не родич. Це брат по духу. А гроші, ти казав, усе одно не твої.

Відлягло? Навряд чи. Це не можна прийняти за виправдання, як не переверни.

Спустившись на землю тим самим способом, я попрямував до парку.

Місто все більше занурювалося в сон. Сподіваюся, йому насниться щось хороше. Люди розходяться, вулиці порожніють, транспорт проїжджає рідше. Так минула моя ніч. І нарешті п'ятниця. Я дуже сподівався на дзвінок Тайлера. І чудово, що у Райлі-Грейс сьогодні вихідний. Я спокійно відпрацював свою зміну. Але ближче до дев'ятої вечора вже почав думати, що дзвінка не буде.

- Давай зустрінемося на тій самій лавці, - замість привітання сказав Тайлер, коли я все ж дочекався.

Я біжу.

- А ти винахідливий, - зазначив він уже при зустрічі. - Що трапилося?

- Скучив.

- От як? - розсміявся знайомий. - Тоді поїхали зі мною. Я виїжджаю за півгодини. Доставимо вантаж і привезу тебе назад. Складеш мені компанію в дорозі.

Взагалі не питання. Я тільки за. Мені навіть все одно, куди ми їдемо. І назад везти не треба. Дорога ніколи не з'являється просто так. Якщо вона навіщось виникла - по ній потрібно пройти.

- Згоден.

Я забрав рюкзак зі своїми речами з камери схову. Зателефонував і поставив до відома директора кінотеатру. Звісно, це екстрено і раптово. Мені мали знайти заміну. Але водночас грошей за майже три тижні роботи я теж не забираю. І подякував за "житло".

Чого навчило мене це місто? Нічого особливого. Напевно, того, що потрібно ще менше довіряти людям.

Зустрівся з Тайлером, і ми доїхали на таксі до якихось складів. Там пересіли в одну з фур, що стояли в ряд. Мій супутник разом із працівниками складу розібралися з документами - і машина рушила з місця.

- Ти в курсі, що ми їдемо в Люксембург? - поцікавився він.

- Тепер так. А це тобі, - я витягнув зі свого рюкзака пакунок із грошима і простягнув хлопцеві.

- Тобто?

- Твоя удача. Ти ж у неї віриш. Отримав за квитком.

Він розгубився, побачивши такий обсяг купюр:

- Я віддав його тобі. Тож виграш - твій.

- Гаразд. Тоді вважай це інвестицією у ваше шоу.

- Ти щедрий меценат.

- Просто так - правильно.

- А так буває? Я навіть не думав, що такі люди існують. Усі, кого я знаю або коли-небудь знав, забрали б гроші собі. Крім того, я ж сам подарував тобі той квиток. Я починаю вірити в те, що для світу ще не все втрачено.

Я чесний. З усіма. Навіть із малознайомими. У принципі, у мене інших і немає. Усі - тільки малознайомі. Тому що я не зближуюся з людьми. Або через те, що в мене занадто жорсткі рамки - і в них мало хто вписується. Або тому, що мені це не особливо потрібно. Була тільки одна людина, з якою я відчував спорідненість. У мене свої певні усталені правила, вимоги та принципи. Я критичний і категоричний до оточуючих і до себе однаково. Ось тільки я намагаюся відповідати своїм власним стандартам і уявленням про чоловічі якості, людські закони, порядність, справедливість, щирість, відданість і далі за списком, а в інших цього всього не бачу. Якщо помічаю в людині хоч один промах - вона вже ніколи не буде мені близькою. Я нікого не засуджую. Не нав'язую свої визначення гідності або гуманності. Кожен - зі своїми пріоритетами. Просто тоді нам не по дорозі. Наприклад? Я не критикую і не дорікаю людям, які вживають алкоголь. Але спілкуватися з ними точно не буду. Хоча б тому, що п'яні люди викликають у мені як мінімум антипатію. Їхній вигляд, манери, поведінка справляють тільки відразливе враження. Але, знову ж таки, кожен вирішує для себе сам. Значить, нам не по дорозі. Такий стан - не для мене. Так само як і будь-яка залежність від будь-кого чи будь-чого мені неприйнятна.

Ще приклад? Я нічого не знайду для себе в людині, яка перебуває в якійсь секті або належить до вузької течії субкультури. Я не розумію, як можна добровільно й фанатично бути відданим та беззаперечно слідувати сумнівним вигаданим кимось умовам. Підкоритися і позбутися своєї особистості, своїх інтересів, своєї думки. Аж до зовнішнього вигляду. Це дивні психічно невільні люди. Імовірно, з незрілим або нестійким душевним складом. А від таких невідомо чого очікувати. Там у психіці якийсь збій. Нормальна, щаслива, вільна, здорова людина не буде добровільно вступати до якихось кланів і вклонятися плоду чиєїсь уяви, вдягаючись у певний одяг, переймаючи встановлену манеру поведінки та приймаючи чиюсь, можливо, неправильну, думку за свою власну. Заради чого все це? Але, знову ж таки, нехай вони будуть фанатично віддані якійсь системі, якщо їхня діяльність не заважає іншим. Це їхнє право і їхнє життя. Я не проти. Але це без мене. Я - за людські моральні цінності. За те, щоб бути гідною справжньою людиною, всередині якої непорушний стрижень. Такий, на якому триматиметься світ. А для цього не потрібно вступати в чиїсь лави чи носити обрану кимось уніформу. Хіба є різниця, у що одягнена людина, якщо вона допомагає іншим? Дотримуйся своєї правди, але залишайся вільною неприв'язаною особистістю.