Читати книгу - "Гра в кохання , Міра Лей"

- Це випадковість! - тихо кажу, відводячи погляд в сторону. 

- Якби ти сказала правду, Левицького могли б, дискваліфікувати зі змагань які будуть через місяць. 

- Ого! Чому? - щиро дивуюся словам фізрука. 

- Драган, дуже строгий і принциповий чоловік і він не переносить, подібних витівок. І за це карає дуже жорстко. Навіть у збиток своїй команді - пояснює чоловік, а я про себе радію, що все ж вчинила правильно. 

Потім викладач виходить. Та вже через хвилину появляється з Левицьким. Що? А він що тут робить? - видає моя підсвідомість. Хлопець заходить в кабінет і я помічаю що його світла футболка заляпана кров'ю, напевно моєю. Виходить це він приніс мене сюди. Він не зводить з мене очей, ніби намагається щось там прочитати. 

- Настя - перериває наш зоровий контакт викладач - Тобі треба накласти шви. Макс відвезе тебе в лікарню. 

- Що? Я з ним нікуди не поїду? - обурююся  я.

- Не будь малою дитиною, сама ти не заїдеш. А більше нема кому.

- Тоді викличу таксі! - фиркаю я.

- Слухай, ти втратила багато крові, в лікарні тобі може стати погано, я за тебе відповідаю, поїхати з тобою не можу і саму відпустити теж. Значить, зараз ти збираєшся і їдеш з Левицьким в лікарню. І крапка. - в кінці чоловік вже переходить на крик. Хлопець в свою чергу мовчки стоїть і спостерігає за нами. 

Ого, я давненько його вже таким злим не бачила. Ну це й не дивно, з його студенткою ЧП сталося, за це його точно по голові не погладять. Глибоко вдихнувши  і не кажучи більше ні слова, починаю підійматися. Ткач допоміг мені встати з ліжка,  а потім провів до машини "сноба ", і прослідкував, щоб я в неї сіла. На останок кинув, щоб подзвонила коли буду вдома. Макс йшов позаду нас, потім зайняв в машині своє місце і не промовляючи ні слова рушив з місця. Шлях до лікарні зайняв хвилин 15, всю дорогу ми слухали музику і їхали мовчки.

- Якщо ти думаєш, що я буду просити вибачення, то д..... - раптом видає роздратовано хлопець, коли машина зупиняється біля воріт лікарні.

- Ні, не думаю. Ясно тобі! - відрізаю не чекаючи закінчення речення. - Дякую що підвіз! - глухо кидаю та швидко виходжу з машини. 

До лікарні іду зла наче чорт, так і хочеться повернутися та стукнути цього придурка, чимось важким по голові. І що він собі думає? Ні, я звичайно розумію що він явно не очікував, що все так закінчиться, але якщо вже так вийшло, то можна поводити себе, як нормальна людина.

З цими думками я не звернула уваги як прийшла до потрібного мені кабінету, в коридорі люди один в один оглядалися на мене, як на прокажену. Оглядаю себе і починаю розуміти в чому справа - вся моя футболка заляпана кров'ю, таке враження ніби я когось зарізала. І як тепер в такому вигляді заходити в кабінет?? Хоча, вибору в мене і так немає. Постоявши ще декілька секунд, набираюся сміливості та заходжу в середину.