Читати книгу - "Україна у вогні"

Чубєнко. Ой!

Цар. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.

Нєхода. Краще?

Цар. Краще.

Нєхода. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!

Цар. А, глупак…

Нєхода. Сам ти дурень!

Журавель. Ну годі там!

Чубєнко. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз…

Товченик. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!

Левко Цар. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще и сторія не знала.

Товченик. Самі вибрали.

Нєхода. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!

Чубєнко. Гірше Заброди. Камінь не людина.

Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.

Чути — «кра-кра-кра!»

— Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.

— Яких?

— Нащо ви людьми орете?

— Вони мене на це обрали.

— Як на це?

— Чого вони хотять?

— Вони не хотять ходити в ярмах!

— Нехай не ходять.

— Ну, тату!

— Я тебе питаю, чого вони хотять?

— Я не знаю.

— А ти взнай. Заступниця.

— Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.

— А кого вони люблять?

— Тату! Що з вами?

— Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!

— Вони в ярмах…

— Не хотіли ярем, треба було битися за волю.

— Не могли всі битися…

— На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.

— Тату, вони вас уб'ють.

— Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень… Жалько людей… А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!

Щось постукало в двері.

— Вийди з хати.

Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.

У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.

Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.

— Васер!..

Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.

— Мовчать?

— Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.

— Що ти знаєш?

— Нічого не знаю.

— У… — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.

— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..

Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.

— Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров'ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!

І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.

— Клянуся, Запорожець… Запорожець… — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.

— Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.

— О мій хлопчику, майн лібе кінд, — розм'як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!

Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.

Крауз. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров'є?

Запорожець. Драстуйте, господин полковник.

Крауз. Не господин, а по-українському — пане полковник.

Запорожець. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.

Крауз. Як жінка? Видужує?

Запорожець. Помаленьку.

Тетяна. (З-за стіни). Спасибі.

Крауз. А, фрау Тетяна… Як діти?

Тетяна. Ох!

Запорожець. Та хто ж їх знає? Десь…

Крауз. Б'ються. Десь уже на Уралі.

Запорожець. На Уралі?

Крауз. Еге. Шкода, коли б…

Запорожець. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.

Крауз. Я чув, один вернувсь і ховається.

Запорожець. А, балакають.

Крауз. Жаль, хм… До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

Запорожець. Від дурості.

Крауз. Да… Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?

Запорожець. Та таке якесь действітельно.

Крауз. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.

Запорожець. Еге.

Крауз. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний ідеал — нажива.

Запорожець. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже, ну, звісно, всякі.

Крауз. Да?

Запорожець. Один за другого не того…

Крауз. Не що?

Запорожець. Не думають про хороше. Ну хоч плач.

Крауз. Хліб ховають. Заброда каже…

Запорожець. Пусте.

Крауз. Зникають в ліс.

Запорожець. Да ні, поки всі дома.

Крауз. Боюсь, як би чого не сталося.

Запорожець. А що?

Крауз. Зараз набираєм до Німеччини на оборонну роботу.

Запорожець. Чув.

Крауз. Ой, боюсь, щоб не довелось вішати. Закон!

Запорожець. До цього, бачу, йде.

Крауз. Да? Ти мене розумієш, отже?

Запорожець. Я й сам от думаю, що слід було б урятувати и послати до Німеччини сотню молоді на роботи.

Крауз. О, Лаврін. У тебе розум, як у німця.

Запорожець. А…

Крауз. О, ти у нас далеко підеш.

Запорожець. Ось я склав список. Тут самі здорові і красиві. Нате!

На другий день затужила вся вулиця. У село в'їхав Людвіг Крауз з чималим загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села, люди в тривозі визирали з вікон.

Христя вбігла до Олесі в сіни, вся в сльозах.

— Тіточко! Тітко Тетяно! Олеся вибігла з хати.

— Олесю!

— Христе!

— Олесю, людей забирають до Німеччини!

— Що ти?

— Батько твій. Чула?

— Що?

— Список склав, і я в тім списку!

— Хто тобі казав?

— Павло.

— Бреше!

— А йому Заброда, начальник. Он як! Чому я в тім списку? Га? — Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю.

— Христе!

— Чому тебе нема? Людей продаєте?! Вислужуєтесь?

— Христе!..

Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів.

— Коли ти появився, тоді коло річки, пам'ятаєш, я зразу побачив, що ти мерзотник, — говорив Крауз, розглядаючи Заброду з деяким здивуванням, як не зовсім зрозумілий людський феномен.

— Але я ніколи не міг подумати, щоб твоя твариняча, та навіть не твариняча, чорт тебе знає яка, мерзота, ненависть