Читати книгу - "Варта кожного слова, Ельма Кіраз"

— Це оголошення, — я вказала на стіну, — воно ще актуальне? Бо мені дуже потрібна робота.

— О, так! — з якимось захватом заговорив він, — ми ніяк не можемо нікого знайти. Точніше… чомусь ніхто не відгукується на цю вакансію.

— Що ж, — я посміхнулась, — думаю, це точно для мене.

Після цього я поговорила з адміністратором, якого спочатку трохи розчарувало те, що у мене немає ніякого досвіду роботи. Але моя впевненість та вміння переконувати зробило свою справу. То ж ця робота була моя, звісно ж, спочатку стажування. Повернувшись в готель, я вирішила таки ввімкнути свій телефон, щоб перевірити обстановку. Звісно ж, дзвонили мені мабуть всі люди, яких міг знати тато. І сам він найбільше. Дзвонив Максим. І ще купа невідомих номерів. Я на все це глянула з посмішкою і знову вимкнула телефон. У мене був запасний, тому проблеми з цим не було. На мить я навіть відчувала себе якоюсь злодійкою чи злочиницею, яка втекла та переховується. Але я справді ховаюся. Від татового контрою, його постійних дорікань та планів на мене. Я втекла від його чорного бізнесу, з яким зовсім не хочу мати справу. Було хвилююче засинати, знаючи, що завтра буде мій перший робочий день. Це для мене надто новий досвід, але ж треба з чогось починати.

— Непогано виходить, — сказала вже інша дівчина, що сьогодні була баристою.

— Та це, — я важко видихнула, бо трохи втомилась, — мені просто потрібна ця робота. Тому я мушу старатись.

— Ну я краєчком вуха чула, що тобою задоволені. То ж, думаю, що все буде добре, — вона посміхнулась.

— Якщо це дійсно так…— я задумалась та задивилась у вікно.

— О, новий відвідувач. 

— Все, я йду, — я натягнула посмішку, — побажай мені успіху.

Я вдихнула і попрямувала до столика. За весь день я вже звикла до такого ритму, до спілкування з людьми, то ж мені навіть подобалось. За столиком сидів чоловік і я мала надію на хороші чайові.

— Добрий день. Вже щось обрали? — лагідним тоном спитала я.

— Ні, — сказав він, навіть не привітавшись у відповідь, — порадьте щось, бо я поспішаю.

Він підняв голову до мене і я просто ледь не провалилась крізь землю. Руки затремтіли, а всі слова  наче зникли з голови.

— Це… що? — я відчула, як вся ця розгубленість перетворюється на злість, майже ненависть.

— Ви недочуваєте? Я попросив поради, бо я поспішаю. Ви що тут перший день?

— Уявляєте, так! — гаркнула я і міцно стисла зуби. Адже переді мною сидів наглий самозакоханий зрадник. Артем.