Читати книгу - "Під шкірою міста, Мельська Наталі"

Я стискаю каблучку в кишені пальта — сапфір холодить пальці, ніби шепоче: "Сьогодні." Шість років вона зі мною, щовечора з Андрієм, але я боялась її дістати. У ресторані я стою перед дзеркалом туалету, тремтячими руками розчісую каштанове волосся, дивлюсь у свої перелякані очі. "Зараз або ніколи," — шепочу, відчуваючи, як серце б’ється в горлі.

Ми зустрілись, коли мені було двадцять. Він, мій викладач, із сивиною на скронях, врятував мою роботу, розкривши зірки астрофізики. Дванадцять років різниці й правила університету тримали нас у клітці. Але почуття пробивались: спершу наука, потім дружба, довгі прогулянки парком, нічні розмови про космос. Шість років ми ходили по краю — ближчі, ніж друзі, але без слів про любов. Я стала його колегою, та страх пліток і сумнів — чи не захоплення це? — стримували мене.

Він сидить за столиком, задуманий, пальці гортають меню. Я повертаюсь, ноги тремтять. "Андрію, я..." — офіціант перебиває, питаючи про вино. Я кусаю губу, момент зникає в шумі келихів.

Він випрямляється, його сірі очі ловлять мої. "Марино, мені запропонували проєкт у Колорадо. Три роки. Я погоджусь."

Світ зупиняється. Шість років — і він іде? "Це чудово," — видихаю я, ховаючи біль за посмішкою, що тріскається, як скло.

"Рішення за тиждень. Ти перша, хто знає," — говорить він, а я чую лише пульс у вухах. Мої пальці торкаються коробочки в кишені, оксамит гріє долоню. Він іде, а я мовчу?

"Щось не так?" — його голос м’який, але я бачу тривогу в зморшках біля очей.

Заплющую очі. Шість років я чекала, боячись, що це не любов, а вдячність. Шість років носила каблучку, куплену на перші гонорари, мріючи освідчитись, коли він не наважувався. Час спливає, як пісок.

"Андрію, я маю сказати..." — голос тремтить, рука пірнає в кишеню, серце б’ється, ніби зірка перед вибухом.

"Поїдь зі мною," — раптом перебиває він, його голос м’який, але твердий, ніби зірка, що пробивається крізь хмари. Він простягає руку через стіл, долоня розкривається повільно, ніби відкриває таємницю. На ній лежить платинова обручка — проста, без вигадливих візерунків, але блиск її країв ловить світло свічок, відкидаючи маленькі іскри на скатертину. Його пальці, злегка тремтять, видають хвилювання, якого я не бачила в ньому ніколи — ні на лекціях, ні в обсерваторії. Ця обручка — як його слова: тиха, але важка від змісту, що висів між нами роками.

Я завмираю. Сльози котяться, сміх рветься з грудей, легкий, як подих. Дістаю свою коробочку, відкриваю — сапфір блищить. "Шість років я носила її для тебе."

"А я три," — шепоче він, усмішка розквітає на його обличчі. — "Ми загубили стільки часу."

Він надягає обручку на мій палець, я — на його. Мій страх — чи справжнє це почуття? — тане в теплі його руки. Сонце за вікном золотить наші долоні, як колись в обсерваторії, де все почалось. Шість років чекання зникають у дотику.

Ми ступаємо нічним містом, зірки тихо дивляться на нас. Час — лише умовність науки, але для нас він завмер у цій ніжній миті, коли ми обрали одне одного.