Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

– Смішна така, – сказала Леся, коли Марічка вже вибігла із двору.

– Її занадто багато, – промимрила Ксеня, сонно підводячись з ліжка.

Коли Марічка повернулася, її дідуся вже не було в хаті, а сестри встигли умитися й розчесати коси. Стрижене волосся Лесі покривала рясно вишита червоними нитками хустка, подарована вуйком.

– В житті ніколи червоного не носила, – ніби сама собі жалілася вона. – Все тільки неяскраве, щоб не кидалося в вічі…

– Звикай, – повернулася до неї сестра, – не бути сірою мишею!

Леся зібралась образитися, але в словах Ксені не відчувалося ні злості, ні сарказму. Зібравшись з думками, вона продовжила:

– А я все рівно почуваюся маленькою непомітною мишкою. І зараз мені, як ніколи, хочеться забитися в нірку й більше до віку з неї не вилазити…

– Не час себе жаліти, – несподівано холодно сказала Ксеня, відвертаючись до вікна й удаючи, що побачила за склом щось, варте уваги.

Від тих слів, Лесі зробилося ще більше шкода себе. Ну чому завжди, коли їй так потрібна підтримка своєї зразкової сестри, тій немає до того ніякого діла? Бути ув’язненою в старовинному світі, переслідуваною тисячами дивних створінь, і бути абсолютно самотньою… Самотньою, як завжди.

Леся грюкнула дерев’яним кухлем з водою по столу, і собі відвертаючись геть. Та якби вона лише змогла розгледіти очі старшої сестри, налиті краплями солоної води, то побачила б не дорослу жінку, холодну ляльку, якою завжди уявляла свою старшу сестру, а маленьку розгублену дівчинку, яка так само мріяла про тихий куточок, де можна непомітно заховатися й нарешті розревітись.

«Горді дівчата не плачуть. Їм не дозволяється бути слабкими. Вони не мають права на помилку. Вони…» – промайнуло в Ксениній голові.

Але Леся нічого не бачила й не уміла читати думки.

– А хто ж мене пожаліє? – раптом випалили вона. – Хто мене підтримає? Звичайно ж, не ти! Тобі завжди було байдуже, що я роблю, про що думаю, що відчуваю!

Ксеня не повертала голови. «Сильні дівчата не плачуть…!» Її тіло лише легенько здригнулося у відповідь на колючі слова. Вона мовчки вийшла з хати, голосно стукнувши дверима.

Сльози горохом покотилися з Лесиних очей. Вона скрутилася калачиком на лаві, обнявши своє тендітне, ще зовсім дитяче тіло руками й гірко схлипуючи.

– Навіщо ти так з нею? – співчутливо запитала Марічка, що принишкло поралася біля печі. – Вона, все ж таки, твоя сестра.

Марійка підійшла до Лесі, погладжуючи її по плечу.

– Хочеш, я поворожу тобі по руці? Я, правда, не дуже умію, але якщо хочеш, можу спробувати…

– Давай, – ковтнула сльози Леся.

Присівши поруч, Марічка взяла у руки Лесину долоню. Довго крутила її перед очима, стискала, проводила пальцями по лініях та горбочках на руці й увесь час щось захоплено бурмотіла:

– Ага, от вона… Дивна якась… І який великий Місяць! Ой-ой-ой, а це що таке?… А-а, от воно що… Зрозуміло-зрозуміло… Бачу-Бачу…

Марійка то напружено вдивлялась в долоню, то радісно скрикувала, залишаючи Лесі лиш можливість здогадуватись.

– То як, житиму? – через деякий час, не витримавши, запитала Леся.

– Я давно не тримала в руках такої цікавої долоні, – із поважністю університетського професора сказала Марічка. – Лінія голови говорить, що у тебе чудова пам’ять, гострий розум, але ти надаєш перевагу мріям. Ти рідко коли пускаєш у душу друзів, бо в тебе їх зовсім небагато. Ти наділена талантами, але тобі не вистачає сміливості ними скористатися. Ти сильна, але на твоїй долоні бачу велику перепону, що заважає тобі. Можливо, це якась дорога тобі річ, а, можливо, людина… дуже близька тобі людина… – зробила невелику паузу ворожка. – Але найцікавіше – це твоя лінія життя.

– Я житиму?!

– Твоя лінія життя, – не поспішала Марічка, – показує багато труднощів. Поглянь на неї – це твоя доля. Ось вона починається від горба Юпітера – це твоє дитинство, а ось збігає вниз – це твоя юність…

– Вона переривається! – з жахом прошепотіла Леся.

– Не переривається, а розбивається на тоненькі смужки саме у цьому місці та саме у цей час.

– І що це означає?

– Це значить, що на твою долю скоро припаде велике випробування, і якщо зможеш його успішно подолати, то далі на тебе чекає щасливе життя.

Леся забрала руку й сумно зітхнула:

– Моє випробування вже почалось… Із того часу, як я народилась, – буркнула вона.

– А хіба зараз з тобою не відбувається нічого надзвичайного? – ніби натякнула Марічка.

– Маю до Купала зійти на вершину Чорної гори…

– Дідусь розповів, – згідно кивнула головою Марічка. – Твоя бабця точно була мольфарою, якщо лишила таке дивне прохання!

– Та хто така ця мольфара?

– Хіба у вас, в місті, так не говорять? Чарівниця, чаклунка, відьма, босорканя, – пояснила Марічка.

– Н-не знаю, – знизала плечима Леся. – Може, й була мольфарою. Тілько-от нам дуже треба зробити все так, як вона веліла.

Брехати Марічці видалося дуже нелегко. Раптом захотілося розказати їй справжню історію. Розповісти про Полуденицю, про Нав і про Іванка. Але Леся лише сильніше стиснула губи – її оповідь видавалася настільки неймовірною, що Марічка напевно їй не повірила б. Краще обмежитися казочкою про бабусю-відьму.

– А ти сама не мольфара? – запитала Леся.

– Ні, що ти! Я лиш ворожити умію, а справжні мольфари творять всілякі дива.

Поки Леся роздумувала над різницею між відьмою й ворожкою, жвава Марічка вже накривала на стіл. Ростом вона була з Лесю, але мала кругленьке обличчя й повне тіло. Утім, це в жодному разі не заважало їй юркати в комору й назад, витягати кашу з печі та ще й пританцьовувати.

У хаті з’явилися похмура Ксеня й вуйко Василь, що тримав у руках велику торбу.

Тільки лиш сіли за стіл, вуйко розв’язав свій мішок і дістав звідти дві пари новенького взуття, що пахнули свіжовичененою шкірою.

– Осьо, дівчинки, учора зшив вам личаки, – посміхнувся у вуса він. – Дуже шкода стало ваших ніжик.

Сестри не повірили своїм очам. Тепер на ногах зручно сиділи дві пари личаків – нехай і грубих, зроблених нашвидкуруч, але надійних і теплих черевиків!

– Як вам і дякувати! – випалила Ксеня. – Ви просто нас рятуєте, вуйку!

– Се Зелена Неділя. Думаю, най допоможу дітям, потім Бог і мені поможе.

Ксеня на радощах повисла в вуйка на шиї, а на очах Лесі забриніли сльози – так їй стало приємно від щирості й безкорисності чужих людей.

Після сніданку, коли вуйко вийшов до своєї маржинки, Марічка підійшла до дівчат.

– А знаєте, що я придумала? – несподівано